Завдяки журналістам світ має можливість дізнатися про те, як наші військові боронять країну, що пережили люди під час окупації населених пунктів росіянами, як живуть українці за декілька кілометрів від фронту та інше. Репортажі з місця подій допомагають людям зрозуміти становище та оцінити ситуацію.

Проте важливо пам’ятати, що на війні журналісти постійно у небезпеці: можуть стати жертвами обстрілів, вибухів або зустріти на своєму шляху озброєних окупантів. Та все одно журналісти виконують свою роботу, щоб забезпечити людям право на інформацію.

Ми продовжуємо серію матеріалів про українців-супергероїв, які «просто виконують свою роботу». Історію про реалії журналістики на війні Work.ua розповіла головна редакторка філії Суспільного в Запоріжжі Альона Наталуха.

Альона Наталуха
Альона Наталуха
головний редактор філії Суспільного в Запоріжжі

Перший день повномасштабної війни

Дуже добре пам’ятаю 23 лютого. Ми з моїм колегою-журналістом вийшли за кавою, і він мені каже: «А знаєш, британська розвідка пише, що через 24 години почнеться повномасштабне вторгнення». Я відповіла, що у нього, мабуть, погана розвідка і нічого не почнеться. Але мені його слова так запали в пам’ять, що з цією думкою й лягала спати.

Уночі 24 лютого я прокинулася від того, що зателефонувала моя керівниця, сказала: «Альоно, напевно ти вже знаєш». Вона нічого не пояснювала далі, але я одразу зрозуміла, що відбувається.

Я вже була готова, документи складені. Своїх батьків попросила зібрати валізи й чекати. А сама поїхала на роботу. Треба було проінформувати людей, що відбувається.

У перший день ми знімали черги, багато хто запасався продуктами. Люди були збентежені, але не панікували.

Трохи згодом я вийшла в ефір і розповіла про те, що росія вторглася на територію нашої держави.

Впродовж дня було багато новин і довжелезні тексти. Я навіть не могла собі цього уявити раніше, і ось — це наша реальність. Так для нас журналістів почалася велика війна.

Тепер мрію повідомити у новинах про перемогу України.

Як змінилася журналістика з початком повномасштабної війни

Перші декілька місяців більшість журналістів практично жили у редакції: чергували, виходили в ефіри кожні 2-3 години, постійно були на зв’язку з колегами, моніторили кожну хвилину новини, доводилося багато куди виїжджати.

Тоді був конвеєр інформації, яку треба було перевіряти на достовірність, аналізувати все це в дуже пришвидшеному темпі. Але зараз стало простіше. Тепер ми розуміємо, що робити, до кого звертатися за коментарями та підтвердженням. Ми почали жити майже звичайним життям, ходимо пити каву й таке інше. Немає того страху, який був на початку повномасштабної війни. Ці зміни далися дуже важко, але з часом ми звикли.

Ми стали більш професійно деформованими, оскільки тепер майже щодня бачимо смерті людей, співчуваємо і плачемо разом з героями наших сюжетів — людьми, які вибралися з окупації, втратили рідних, домівку, які воюють. Ми постійно дивимося на біль інших і розділяємо його. Але це треба було подолати, щоб не зламатися самим. Тому згодом ми звикли й до цього, стали пустішими, ніби впали в емоційну кому.

Відчуваю це по собі. Пам’ятаю, як протягом першого місяця або навіть більше просто надягала навушники, та не слухала музику. Я більше не така емоційна, як раніше. Позитивні емоції ніби взагалі атрофувалися. Я можу плакати та злитися, а от радіти на повну — ні. Більше не можу відчувати ейфорію.

Ще у нас змінилося сприйняття страху та меж безпеки. Спочатку мені було лячно їхати в зону бойових дій, оскільки було невідомо, де саме розташовані росіяни, які населені пункти окуповані й інше. Проте моя журналістська допитливість переважила, і я вирішила, що хочу побачити все своїми очима, хочу почути історії людей, хочу показати світу, що коять загарбники. І після першого виїзду у село, яке щойно обстріляли, я більше не боялася.

Альона Наталуха у населених пунктах, що знаходяться на лінії зіткнення. Фото: Альона Наталуха.

Альона Наталуха у населених пунктах, що знаходяться на лінії зіткнення. Фото: Альона Наталуха.

Було таке, що ми їхали на позиції української армії через поле, яке прострілювалося. Ворог стояв близько, тож нас точно могли побачити, оскільки машина підіймала пил. У той момент все залежало від удачі, бо в будь-який момент могла поцілити артилерія, та нашого сприйняття ситуації. Тому ми почали жартувати з водієм та оператором, і гумор тоді допоміг пережити дорогу.

Наслідки російських обстрілів. Фото: Альона Наталуха

Наслідки російських обстрілів. Фото: Альона Наталуха

У журналістів з’явилися нові виклики. Нам потрібно бути більш оперативними, витривалими, мобільнішими, ніж раніше. Наприклад, коли о другій ночі стаються вибухи, ми прокидаємося і починаємо працювати. І не важливо, скільки вдалося поспати. Нам потрібно знаходитися на місці подій з моменту вибуху і до того, як рятівники знайдуть всіх потерпілих. Тому тепер ми не зважаємо на власні емоції, страх і втому. Наша місія в суспільстві в 100 разів збільшилася. Все особисте — відсунули на задній план.

Наслідки російських обстрілів. Фото: Альона Наталуха

Наслідки російських обстрілів. Фото: Альона Наталуха

Люди не можуть жити без інформації. Особливо гостро це відчулося в перші дні повномасштабної війни, коли всі були прикуті до соцмереж і стрічок новин, телемарафону.

Тому журналіст — це ланка, яку не можна прибрати. Ми сполучаємо суспільство з інформацією. І окупанти це розуміють, тому вони стріляють по телевежах і глушать зв’язок.

Якщо немає інформації, з’являється вакуум, який вони можуть заповнити своєю маячнею, зневірити людей і нав’язати їм свою позицію.

Про людей

Уся моя робота пов’язана з людьми, мене надихають їхні історії незламності. І кожна закарбовується в пам’яті та назавжди зі мною. Хочу коротко деякими поділитися.

Коли горе віднімає слова

Пам’ятаю похорони В’ячеслава Зайцева, військовослужбовця, «кіборга». Він загинув на Донеччині у жовтні 2022 року. Такого ступору в журналістів я не бачила давно. На похорони прийшло багато представників преси. Настав час запитувати людей, які попрощалися з захисником, але ніхто з журналістів не міг промовити й слова. Ми знали, що запитувати, але не могли.

Радіо в підвалі

Одного разу ми знімали сюжет у селі, яке знаходиться «на нулі». Його постійно обстрілюють і жити там можливо лише у підвалах, що люди й роблять. Місцеві облаштувалися й знаходяться у пітьмі майже весь день. Виходять звідти, лише щоб забрати або знайти якісь побутові речі.

Тоді одна жіночка погодилася нам показати побут. У підвалі вона вказала на однесеньке радіо, увімкнула його і почала пританцьовувати зі словами «Україна переможе». Вона дуже позитивна і попри обставини, впевнена, що все буде добре. Коли ми збиралися їхати, ця ж жіночка дала нам варення, яке сама робила. Сказала, що хоче поділитися на згадку.

Коли ти готовий робити все, щоб допомогти своїм

Історія дідуся із села «на нулі». Він живе з дружиною і біля них впала російська ракета, пошкодила частину будівлі. Також показував нам залишки від фосфорних снарядів.

Казав, що тричі записувався в тероборону, але його не взяли. Думає, що це через вік, бо йому 60 років. А він все одно хоче взяти в руки автомат і захищати своє село.

Вирішив, що буде робити те, що може, якщо воювати не беруть. Тому він попросив у своєї доньки привезти сонячні батареї та тепер для всього села заряджає пристрої. А коли приїжджають волонтери, допомагає розносити гуманітарку.

Військовий, який вибрався з окупації

Я спілкувалася з чоловіком, він чинний військовий, який потрапив в окупацію і хотів виїхати на підконтрольну Україні територію, щоб взяти у руки зброю і захищати землю з побратимами. Заради цього він ризикував своїм життям.

Він ночував в очереті, ховаючись від окупантів, бо вони його вже шукали. Чоловік закопав зброю та документи й виїхав під чужим ім’ям. Щоразу на російському блок посту молився, щоб його не викрили. А ще ховав татуювання, які б могли викликати в окупанта обурення.

ТрО, яке не зупиниться ні перед чим

Дуже хочу розповісти про Пологівське ТрО, яке майже голіруч зупиняло ворожі танки. Хлопці навіть перевдягалися у цивільне, йшли на розвідку ближче до окупантів і поверталися вже з інформацією, яка допомагала точно гатити по росіянах.

Про матір, яка повинна чесно пояснити, що відбувається

Спілкувалася з мамою та її сином, маленьким хлопчиком. Жінка розповіла, як намагалися виїхати з Маріуполя з дитиною. Щоб добратися до транспорту, їм треба було йти пішки. Раптово почався обстріл і вони впали на землю, а коли жінка підняла голову, побачили російського снайпера на даху будинку. У неї захолола кров, але вона точно знала, що має виїхати, врятувати сина.

Вже у безпеці, жінка розповідала нам цю історію, коли хлопчик запитав: «Мам, так що, бабуся померла?». Мати не знала, що сказати, бо дійсно, бабуся померла, коли готувала їжу на вулиці в Маріуполі. Біля неї вибухнув снаряд. Осколок потрапив в голову. Травма була несумісна з життям.

Свято для дитини під звуки вибухів

Ще одна історія — про маленьку дівчинку з Полог. На початку березня 2022 року дитина мала святкувати 5 років, але весь той день вони провели у підвалі, бо до міста вже зайшли окупанти та почалися обстріли. Коли мати з донькою вийшли з підвалу і повернулися до квартири, жінка зі сльозами на очах винесла донці торт й привітала її на колінах у коридорі. Дівчинка обійняла маму і тихенько сказала: «Мама не бійся вибухів. Я не боюся і ти не бійся, ми разом».


Ми хочемо подякувати всім, хто боронить інформаційний фронт і «просто виконує свою роботу». Наближаємо Перемогу разом! 🇺🇦

Читайте також