Superhumans — це дещо більше, ніж центр протезування. Тут не лише допомагають в буквальному сенсі слова встати на ноги, а й створюють повноцінне середовища для людей, які постраждали від війни й душею, і тілом, допомагають віднайти нові орієнтири.

Центр працює вже майже рік. За цей час надійшло приблизно 2 000 заявок на лікування від пацієнтів з усіх куточків нашої країни — військових, ветеранів, цивільних — переважно зі складними випадками, за які не стали братися інші заклади.

Work.ua поспілкувався з очільником напрямку освіти у Superhumans Center Олександром Славським про те, як працює суперклініка для суперлюдей, як потрапити туди на лікування, а також, чи можливо в Україні змінити ставлення до людей з інвалідністю, на протезах та з іншими травмами.

Олександр Славський
Олександр Славський
Head of Education Superhumans Center

Хто такі суперлюди?

— Олександре, розкажіть, що таке Superhumans? Що ви робите, чим займаєтеся, які маєте проєкти?

— Superhumans — це сучасний центр протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та роботи з ПТСР. Тобто реабілітація у широкому сенсі слова: фізична, психологічна, соціальна, а також допомога з пошуком роботи, працевлаштуванням, підприємництвом, робота з членами сім’ї.

Superhumans Center знаходиться у Львівській області. Фото Superhumans

Superhumans Center знаходиться у Львівській області. Фото Superhumans

Саме протезування — це благодійна історія. Ми забезпечуємо пацієнтів найкращими протезами, у більшості випадків німецької фірми Ottobock, але співпрацюємо і з іншими світовими брендами.

Але наша мета — зробити так, щоб пацієнт не лише отримав протез і всі медичні процедури, а й став щасливим, реалізованим і досягнув таких успіхів, яких сам хоче.

Тож у нас можна отримати ще й психологічну реабілітацію. Вчимо, як спілкуватися з ветеранами, ветеранами-колегами, ветеранами-клієнтами. Центр щотижня організовує 4-8 подій для пацієнтів — це мотиваційні, спортивні заходи тощо.

Для соціальної реабілітації проводимо співбесіди з кожним пацієнтом, щоб з’ясувати його мету, мрію, чого він бажає. Цей морально-мотиваційний аспект дуже впливає на загальний стан. Виявилось, якщо людина розуміє, навіщо їй протез і фізична реабілітація, то вона відновлюється значно швидше.

І знаєте, мета у кожного своя — від «хочу гуляти зі своїм сином», «відкрити свою справу» до «повернутись до побратимів». Мрії теж різні. Коли люди про це говорять, то в них палають очі, і це пришвидшує реабілітацію.

У центрі забезпечують пацієнтів найкращими протезами. Фото Superhumans

У центрі пацієнтів забезпечують найкращими протезами. Фото Superhumans

— Хто може звернутися до центру — тільки ветерани чи й цивільні також? Що треба зробити, щоб потрапити до вас на протезування та реабілітацію?

— Щоб отримати наші послуги, людині потрібно заповнити заявку на сайті Superhumans.com, іншого шляху немає. Далі із заявником зв’язуються фахівці контакт-центру, з’ясовують всі подробиці й призначають особисту зустріч у центрі, щоб наша мультидисциплінарна команда оглянула пацієнта.

Після цього відбувається перший огляд. Якщо пацієнт готовий до протезування, то призначають дату. У середньому пацієнт отримає протез за 5 днів, а перебуває у нас на реабілітації разом з протезуванням в середньому 26 днів.

І так, нашим пацієнтом може бути як ветеран, так і цивільний. Усі стають в загальну чергу. Але є виняток. Якщо певна компанія готова профінансувати реабілітацію свого співробітника, то передбачена квота, яка пришвидшує чергу. Багато компаній використовують цю можливість для своїх працівників. Усе просто і швидко—достатньо сконтактувати із Superhumans.

Скільки людині, яка постраждала від війни, потрібно часу на відновлення

— 26 днів достатньо для того, щоб людина навчилася ходити чи користуватися рукою?

— Так, щоб навчитися ходити, такого терміну достатньо. Звичайно, якщо це ампутація нижче коліна, тобто простіша для протезування, то там швидший цикл. А є складний цикл, коли в людини подвійні чи потрійні ампутації. Тоді процес може затягнутися й на два місяці. Але ми намагаємось швидко та якісно працювати.

26 днів потрібно людині, щоб навчитися ходити чи користуватися рукою. Фото Superhumans

26 днів потрібно людині, щоб навчитися ходити чи користуватися рукою. Фото Superhumans

— Зрозуміло, що це індивідуальна історія, проте в середньому скільки триває повноцінна психологічна та соціальна реабілітація ваших пацієнтів? Коли вони можуть бути готові до працевлаштування?

— За дослідженнями Veteran Hub, повноцінна соціалізація військовослужбовця з моменту звільнення з армії займає до пів року.

З усього числа наших пацієнтів трохи більш як 37% повертаються до активної служби в армії, приблизно 20% — у цивільне життя або ж це цивільні, які повертаються на свої робочі місця чи прагнуть посісти певні посади. Усі інші перебувають у підвішеному стані, розгублені та не знають, що робити далі.

До нас вони потрапляють, ще не пройшовши звільнення: іноді незрозуміло, чи буде людина звільнена з лав ЗСУ чи ні; якщо буде, то за який термін — адже ця процедура складна і бюрократична. Вони не розуміють, чи будуть ходити, ще не отримали інвалідності, висновків лікарської комісії щодо непридатності. Тобто вони можуть бути деморалізовані та дезорієнтовані.

— Як у Superhumans допомагають людині в цьому випадку, підтримують, щоб вона повернулася до життя та роботи?

— Ми пропонуємо написати разом резюме, долучитися до стажування або попрацювати на певній роботі. Приблизно 7% наших пацієнтів погодились на роботу — хтось за своєю спеціальністю, хтось перекваліфікувався.

З 15-20% пацієнтів ми написали резюме, запропонували вибрати з понад 300 вакансій, що розміщені на внутрішньому сайті, свою: від бармена до спеціаліста з оборонних закупівель, від фахівця, який буде виготовляти на станку деталі для озброєння до збирача дронів, до штатних посад у військових частинах, які не передбачають активну участь в бойових діях. А ще вакансії водіїв, кухарів, IT-спеціалістів, хореографів, спеціалістів з контролю будівництва.

Намагаємося закрити всі потреби, щоб людина почувалася впевненіше у подальшому житті. Бувають випадки, коли ми допомагали пацієнту знайти нову домівку, тому що не було куди повертатись, наприклад, місто окуповане або зруйноване ворогом.

Окрема потреба, крім працевлаштування, — це навчання. Але насправді ця послуга зараз не дуже популярна, ветеранам важко планувати довгостроково у зв’язку з різними бюрократичними процедурами.

«Якщо людина розуміє, навіщо їй протез і фізична реабілітація, то вона відновлюється значно швидше». Фото Superhumans

«Якщо людина розуміє, навіщо їй протез і фізична реабілітація, то вона відновлюється значно швидше». Фото Superhumans

Superhumans + держава + бізнес

— Ви підписали меморандум про співпрацю з Міністерством економіки України. На чому він базується, які у вас спільні проєкти? Чи вже вдалося щось зробити разом, є результати?

— З Мінекономіки Superhumans підписали меморандум щодо розвитку підприємництва. Фахівці установи допомагають підвищувати обізнаність наших клієнтів щодо програми з фінансування грантів для бізнесу з відкриття власної справи. Ми прочитали курс підприємництва, за результатами якого двоє людей отримали гранти.

Наприклад, один з них — Сергій з Токмака. Його місто окуповане, і повертатись немає куди, тож зараз він з сім’єю живе у Львові. Сергій виробляє джерки — сушене м’ясо, і ми на одній зі своїх подій продали перші чотири пачки продукції. Також вже домовились з однією торговою мережею, що вона візьме в реалізацію джерки, звісно, після всіх процедур щодо маркувань, сертифікації тощо.

— Чи звертаються до вас представники бізнесу? Який у них запит?

— Загалом багато бізнесу — і локального, і українського, і міжнародного — підтримують Superhumans, і це прикольна історія. Оскільки центр є неприбутковою організацією, то проєкт фінансується донорами. У нас для цього є окремий відділ фандрайзингу.

Щодо взаємодії з колишніми військовими роботодавці зазвичай звертаються із запитаннями: «Що робити? Як зробити так, щоб ветеран не збожеволів і не почав всіх вбивати?». Це якийсь міф, я не знаю, звідки це взялося, але так є.

Формулюють, звичайно, стриманіше, але питають, що треба робити та як адаптуватися. Їм заважають міфи, що всі ветерани отримали важкі психологічні травми, і їм точно треба лікуватись, організовувати психологічний супровід протягом усього життя. По-перше. Це так не працює. По-друге, я послухав декілька подкастів і розумію — не факт, що цивільні не травмовані більше, ніж військові зараз.

Фото Superhumans

Фото Superhumans

Людиноцентричність, або Як змінити ставлення до людей з інвалідністю

— У вас дуже людиноцентричний підхід, ви кожну людину турботливо супроводжуєте.

— У нас, звичайно, як і у всіх, є промахи, когось не побачили або щось не помітили, але ми намагаємося супроводити пацієнта не лише у реабілітаційному процесі, а і надалі спілкуватися з ним.

Наприклад, всі учасники курсу про підприємництво — це вже випускники. А ми пропонуємо їм приїжджати з дружинами та дітьми. Хочемо, щоб вони започатковували сімейний бізнес. Наприклад, джерки запропонував робити син Сергія, йому, здається, 15 років. Вони разом вибрали їм назву — «Сушена радість».

Зараз ми хочемо посилити ще й ветеранів, готуємось навчати їх програми «Рівний рівному», щоб вони ставали центрами спільнот у своїх містах. А у нас є випускники з усіх областей України, навіть з окупованого Криму. Щоб люди у своїх містах передавали якусь експертизу, знання або просто спілкувались з іншими ветеранами, витягуючи і якось адаптуючи інших.

— Тут у Superhumans ви намагаєтеся підтримати свого пацієнта, є певний рівень реабілітації. Але далі люди йдуть у відкрите життя. Що потрібно робити, зокрема бізнесу, суспільству, можливо, в тебе є розуміння, що треба робити органам державної влади? Де ці негладкі місця, які потрібно нагально виправляти зараз?

— Було б круто, якби роботодавець починав супроводжувати ветерана не з моменту, коли він повертається до роботи, а з моменту, коли він долучився до лав Збройних сил України. Я знаю, що є роботодавці, у яких існує практика збереження зарплати й соціального супроводу для людини, яка долучається до Сил оборони.

У той момент, коли людина отримує поранення, було б добре, щоб юрист розповідав про права і можливості ветерана. Треба, щоб включався фахівець соціальної роботи, який допомагав би з оформленням виплат, вибором протезного підприємства або лікарні.

Роботодавцям я б рекомендував подумати, як адаптувати взагалі свою роботу не лише архітектурно, щоб вона була доступна для різних категорій, а й морально.

Щоб у колективі розуміли, якими термінами говорити й що говорити, щоб ще більше не травмувати співрозмовника, який постраждав внаслідок війни. Прямо запитувати: «Друже, як краще адаптувати простір, скажи, як тобі зручніше?».

Бізнес має бути максимально людиноцентричним. Розуміти потреби людини більше, ніж просто виробити якусь супервелику політику. Хоча я розумію, що великі корпорації змушені діяти загально, але спробувати бути більш людиноцентричним.

Для нас величезна проблема — що робити далі з ветеранами або людьми, що постраждали від війни. Ми думали екстраполювати інший досвід, але це неможливо. Наприклад, якщо ти в Німеччині виписуєшся з лікарні, то фахівець соціальної роботи прописує тобі не просто «сходити в спортзал», а записує у конкретний спортзал і призначають дату, коли прийти. Ба більше, закріпляють тренера, який розуміє, що з тобою робити. А у громаді тебе записують вже на прийом до фахівця соціальної роботи й до психолога.

У нас такої системи немає і навряд ми її побудуємо найближчим часом. Проте я б дуже хотів, щоб громади були такими людиноцентричними й зрозуміли потреби ветерана, людини, що постраждала або вимушено переселилася до цієї громади, піклувалися про членів родини.

«Намагаємося закрити всі потреби, щоб людина почувалася впевненіше у подальшому житті». Фото Superhumans

«Намагаємося закрити всі потреби, щоб людина почувалася впевненіше у подальшому житті». Фото Superhumans

— В Україні є ГО «Простір можливостей», директоркою якої є Оксана Коляда. Вони працюють на рівні громад і мають хороші відгуки серед ветеранів, розвивають нову професію кейс-менеджерів.

— Потрібен кейс-менеджмент, за якого буде не просто видаватися довідка про соціальний статус, а коли соціальний працівник намагатиметься зрозуміти потреби ветерана та його родини, і закрити їх.

Потреби можуть бути абсолютно неочікуваними. Я, наприклад, ніколи не думав, що буду організовувати вінчання в Гарнізонному храмі у Львові. Люди одружилися якийсь час тому, але не встигли обвінчатись, хоча це для них було дуже важливо. Виявилось, що і храм відкритий та гнучкий до ветеранів, і виробники вишиванок надали гарні сукні й сорочки.

Такі красиві історії можна генерувати на рівні громади значно простіше, коли в них будуть просто людяно ставити до своїх мешканців.

Зараз ми розробляємо проєкти у цьому напрямку. Обрали кількох активних наших пацієнтів, написали громадам, де вони проживають, чи не хочуть вони спробувати співпрацювати. Так ми навчаємо нашого ветерана й одночасно допомагаємо громаді щось створити. Пробуємо такий підхід. З іншого боку — хочемо видавати такий документ з рекомендаціями для громади, для роботодавця, для облаштування житла людині.