З Іваном Тарном команда Work.ua вперше зустрілася під час робочої поїздки до центру протезування Superhumans. Він легко і невимушено підкидав м’яч протезованою ногою і виробляв трюки не гірше Мессі. Усміхнений і відкритий, повз нього неможливо просто пройти й не поговорити.

Ми запросили Івана до розмови й розпитали про його життя до повномасштабного вторгнення, службу на посаді снайпера, поранення та реабілітацію, його погляди на взаємодію роботодавців з ветеранами.

Про те, як усе починалося

До початку повномасштабної війни Іван жив за кордоном, у Бельгії — переїхав туди разом із сім’єю у 2000-х роках. Згадує, ще з дитинства мріяв започаткувати власну справу, тож у дорослому житті організував кілька бізнесів: будівельний, клінінговий, економічні консультації та імпорт-експорт.

Увесь цей час наш герой підтримував зв’язок з Батьківщиною. У 2020 році впроваджував в українських лікарнях VAC-терапію (неінвазивна методика лікування ран від’ємним тиском — прим. ред.), що, як виявиться в майбутньому, врятує йому життя. У лютому 2022-го Іван теж був в Україні.

«Усі ми очікували, щось має відбутися. Пам’ятаю, що тоді пік хайпу впав і всі трохи розслабилися. У мене були квитки в Європу, планував повертатися і займатися своїми справами. Але сталося не так, як гадалося.

Я прокинувся 24 лютого і зрозумів, що почалася повномасштабна війна. Вже тоді ухвалив для себе рішення — я буду воювати. Моїм пріоритетом було убезпечити близьких, купити собі спорядження і далі вже брати участь у спротиві. Так приблизно все і відбулося», — згадує чоловік.

Перші кілька тижнів після повномасштабного вторгнення він займався волонтерством і евакуацією цивільних до кордонів, постачанням спорядження і продовольства воїнам на передовій. Так зав’язалися деякі знайомства, Іван вже краще орієнтувався, куди податися та де бути корисним.

Про роботу снайпером

Бойовий досвід в Івана був — три роки він вивчав піхотну справу у «Французькому легіоні». Навесні ж 2022 року приєднався до спецпідрозділу ГУР МОУ «Артан», де служив на посаді снайпера.

«Так склалося. Щоб бути снайпером, потрібні певні навички й здібності. У мене вони були, тут я міг бути корисним. Снайпінг цікавий для мене особисто, бо це наука, а снайпер — найбільш тренований і досвідчений піхотинець. У нього має бути розуміння всієї піхотинської бази, логістики, балістики, й тоді він ефективний», — відповідає Іван на запитання, чому саме обрав посаду снайпера.

Як пояснює військовослужбовець, снайпінг — це командна робота. І якщо ви уявляєте картинку з кінофільму, в якій снайпер тихенько прокрадається, збирає свої цілі й повертається на базу, то в наших умовах вона нереальна: «Це командна робота. Як мінімум ти завжди працюєш з другим снайпером — один натискає на курок, другий — (спостерігає, вираховує вітер та балістику) перевіряє автоматику, зчитує обставини вітру, вираховує поправки, які потрібні, щоб уразити ціль. Також є команда, яка відповідає за безпеку. Тому снайпери зазвичай працюють у складі групи, яка їх прикриває».

Про поранення

Іван брав участь у боях за Бахмут, де трохи більше як рік тому отримав поранення.

«У той день я входив до складу евакуаційної групи. Нам потрібно було евакуювати побратима, якого вразив ворожий снайпер. Ми до нього успішно дійшли й стабілізували. Коли ж відходили, я наступив на протипіхотну фугасну міну „Лепесток“ і отримав травматичну ампутацію передньої частини стопи. Мені наклали турнікет, інший побратим взяв мене на плечі, пробував виносити на собі, але коли пройшов кілька сотень метрів, на жаль, наступив на таку ж міну з такими ж наслідками. У такому стані, стрибаючи на одній нозі, тримаючись один за одного, дісталися до наших, потім евакуювались до „швидких“», — згадує Тарн.

Першу медичну допомогу військовий отримав на стабілізаційному пункті у Бахмуті. Далі його перевезли в Дружківку, саме тут були проведені перші операції, а на ранок — в Дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені І.І. Мечникова. Після стабілізації й чистки рани Івана евакуювали до Вінниці.

Цікавий факт: з цією лікарнею у Вінниці я мав контакт раніше — допомагав впроваджувати VAC-терапію разом з бельгійськими волонтерами. Один з апаратів, який на мені стояв, я сам і привіз.

Вінницькі лікарі зберегли більшу частину ноги чоловіка — п’яту і суглоб. І вже мала б початися реабілітація, але виявилось, що протезувати ногу неможливо, вона не опорна. Івану довелося ухвалити непросте рішення про реампутацію вище середини гомілки й повноцінного протезування. Все вдалося, але в цілому від поранення до протеза минув рік.

«Хоча раніше я мав досвід спілкування з лікарями як волонтер, але ніколи не лікувався сам. І для мене все було нове. Я плутав акушерок і санітарок, для мене ці назви були нові — коли потрібна була санітарка, я кликав акушерку. Медсестри довго сміялися. Але цей період я успішно пройшов, якомога краще з нього вийшов, тому зараз уже можу про це легко говорити».

Про реабілітацію та протезування

Проте і фізично, і морально було непросто. Рішення про реампутацію Іван мав ухвалити сам, і воно не було легким. У цю тему треба було вникнути й розібратися, досконало вивчити й розглянути всі можливі варіанти, як потім жити з таким протезом, з такою мобільністю, які плюси й мінуси.

Непросто давався й сам процес лікування, оскільки у чоловіка не було розуміння, що на нього чекає, як все буде відбуватися. На додачу відчував постійний біль і втрату мобільності.

За словами нашого героя, лікування і протезування військових в Україні влаштоване на високому рівні. Говорить, що мав можливість виїхати на лікування в Бельгію, але не бачив потреби:

«Більшу частину життя я прожив в Європі, звиклий до європейських норм і стандартів. У мене були певні побоювання, але в загальному я приємно вражений, як у нас все організовано. Впевнений, результат буде кращий, якщо протезуватися й залишатися в Україні, бо протезист має бути поруч».

Іван говорить, що протез — це інструмент, який треба опанувати. Він навчився ним користуватися, у повсякденному житті дає собі раду і якихось труднощів не відчуває. Проте відзначає недосконалість міської інфраструктури: «Був період, коли я користувався кріслом колісним. На жаль, у нас зовсім не інклюзивні міста, і у мене навіть не виникала ідея виїхати за межі лікарні на кріслі колісному. Без допомоги, це нереально».

Чоловік порівнює, що у Європі інфраструктура адаптована для людей з інвалідністю, і впевнений, в Україні теж можна створити таке дружнє середовище: «Ми прийдемо до цього, в нас немає іншого вибору. Українці зараз знаходяться в такому історичному моменті, що або ми дуже сфокусуємося всім суспільством і наведемо лад, або нас просто не буде».

Про повернення до служби

Сьогодні Іван Тарн уже повернувся на службу у свій підрозділ, який за його відсутності розширився. Має штабну посаду, пов’язану з плануванням і організацією операцій та заходів. Але кожні кілька днів військовий займається на полігоні, проводить повноцінні заняття для особового складу з прикладної стрільби.

«Мені не дають забувати про роботу снайпера. Бо мої побратими-снайпери поруч, ми завжди спілкуємося, обмінюємося інформацією, я їм чимось допомагаю, вони мені. Те, що я зараз не беру активну участь у бойових діях, мало що змінює. Я впевнений, що у мене буде ще така можливість, війна не триватиме день-два, я до цього ще повернуся».

Про бачення, як компаніям працювати з колишніми військовими

Іван переконаний, що роботодавці недооцінюють, який крутий досвід отримують люди на війні — вона розширює світогляд і підхід до розв’язання проблем. Якщо ці люди знайдуть своє місце в певній компанії, то можуть бути дуже корисними.

На запитання, щоб він порадив роботодавцям, які хочуть працювати з ветеранами зокрема з тими, які мають протези, відповідає, що компанії мають просто дати можливість людині бути собою, просто працювати, а не робити з цього charity case.

«Це мій особистий досвід. Я почав почуватися краще, коли повернувся в підрозділ і коли знову став жити в оточенні своїх побратимів. І чому мені так подобається їхнє ставлення, бо воно не якесь особливе, до мене ставляться як раніше, але зважають на якісь мої обмеження. І вони просто запитують: „Тобі так нормально? А так?“ І це добре працює».

Також військовий не розуміє, звідки взявся міф про неадекватну агресію військових:

Звісно, травматичний досвід може впливати на людину. Я маю значний досвід спілкування з військовими, які отримали важкі поранення, та з агресією не стикався. Не більше ніж у середньому в суспільстві, може, навіть менше, бо всі ці люди бачили, до чого приводить насилля.

Читачам для натхнення

Далі — пряма мова.

— Кожна ситуація дає нам щось нове. Це деколи нереально усвідомити в моменті, але минає час, і ти починаєш дивитися на речі по-іншому, приймати їх. І що скоріше це відбудеться, то швидше ти рухатимешся вперед до своїх важливих цілей.

Коли ти отримуєш серйозне поранення, хочеться згорнутися калачиком, стати маленькою дитиною, щоб всі про тебе дбали й піклувалися. Але це не рішення. Треба брати себе в руки, продовжувати боротися, жити далі, рухатися туди, куди ти сам хочеш. Це найкраща позиція. Проробити роботу в голові, не стидатися просити допомоги у психологів, друзів, близьких. Свого часу це мене підтримувало.

Рух вперед — у цьому є сенс життя, і в кожного він свій. Але поранення — це не кінець, із цим точно можна жити. Деякі мої побратими, командири, запрошували мене до себе виконувати бойові завдання. Вони готові зі мною воювати, і це для мене найбільший комплімент, який підтверджує, що я повноцінно відновився. Тому тільки вперед!

Хочу звернутися й до читачів. Люди невійськові повинні зрозуміти, що ми знаходимося на переломному моменті існування України як держави. Тільки якщо ми всі разом сплетемося в один кулак, зможемо дати відсіч цьому нападу, несправедливості, цьому ворогові.

Не все вирішується на фронті. Суспільство має також змінитися, і тоді з нового українського суспільства родиться нова українська армія, яка вже точно зможе перемогти росію, стримувати її, створювати безпеку території. Ми як військові зараз над цим активно працюємо, але і суспільство має не забувати про те, що маємо непочатий край роботи.


І на останок запрошуємо переглянути мотиваційне відео від Івана Тарна, у якому він ділиться цінними думками про повернення військових з фізичними травмами в соціум.