«Тричі ходив під кулями». Історії українських залізничників
Річниця війни, це і річниця «залізної евакуації». Важливо пам’ятати ці події, в деталях, в обличчях, в невигаданих історіях. Укрзалізниця розповіла Work.ua про справжніх супергероїв.
З першого дня повномасштабної війни всі українці дізналися, що поряд з ними багато років живуть та працюють справжні «залізні люди». З перших годин ризикуючи власним життям, вони допомагали іншим. Без сну та відпочинку, під обстрілами, у надскладних умовах.
«Українську залізницю» стали називати справжньою «дорогою життя». А евакуаційні потяги — порятунком для мільйонів людей. За час повномасштабного наступу росії на Україну Укрзалізниця евакуювала близько 4 млн громадян, серед них — близько мільйона дітей. У найгостріші дні вивозили близько 100 тисяч людей на добу.
Весь світ визнав, що Залізність — український національний ресурс. Залізність кожного колійника, енергетика, машиніста, провідника та руховика, які під обстрілами робили все, щоб поїзди продовжували рух. Залізність працівників вокзалів, заводів та депо, які рятували, ремонтували та виробляли, щоб Україна змогла вистояти, — сказали представники Укрзалізниці.Президент України назвав працівників Укрзалізниці людьми із залізною сміливістю і добрим серцем.
Work.ua разом з Укрзалізницею хоче розповісти деякі історії залізничників, які ціною власного життя рятували інших та наближали нашу перемогу.
Ми згадуємо залізну евакуацію — історії спасіння людей, історії життя вокзалів та поїздів, історії ремонтів мостів та колій, історії збереження рухомого складу та рятування локомотивів, історії вивезених палаючих цистерн та історії блокування руху ворожої техніки, — додали представники УЗ.Історію починає Ірина Юрченко з родини супергероїв. Вона — мати «азовця» Дмитра «Ореста» Козацького, чиї світлини бачив весь світ.
— Дитині зле! Вона помирає, благаю, зробіть щось, допоможіть, — кричить бліда мама, сама ще зовсім дівчинка.
Немовля, крихітка, два рочки. Все горить. Температура під сорок. Поряд ще двоє маленьких дітлахів. Треба відсадити.
— Не панікуй, доцю. Я все зроблю.
Телефоную подрузі-провідниці з сусіднього вагона.
— Галю, що робити?
— Негайно треба ампулу ліків у рот. У мене є така, але лише одна. Як же передати? — каже подруга.
— Увага, це «ампула життя»! Маєте акуратно передати її людським ланцюжком через тамбури аж в останній вагон, — кричить Галя людям у своєму вагоні.
І люди передають з рук в руки. Отримую ліки. Руки трясуться. Ампула ж остання.
— Зараз, доцю, — кажу вже майже непритомній мамі, — все буде добре, все буде нормально. Тримайся. Вистоїмо! А сама кричу про себе і молюся тим криком.
Вдаю, що це в мене не вперше і я знаю, що з тими ампулами робити. Відкрила, в ротика дитинчаті залила і пригорнула до себе напівпритомну маму. Хвилин за двадцять дитинка відкриває оченята. Врятували. Я не мала схибити.
Ховаюся в туалеті. Видихнула, щоб ніхто не бачив мого стану. А тут смс від сина: «Мамо, нас оточили. Я на Азовсталі». Дихаю. Намагаюся заспокоїтися. Усмішку надягну і знову до вагона — людей заспокоювати.
Тоді я навчилася кричати мовчки. А світлини мого сина кричать про незламну боротьбу України, кричать на весь світ і на повний голос! У вересні 2022 року я вже обіймала свого Дмитра після звільнення з полону. Бо вірила. Так само я вірю і в нашу Перемогу!
Ірина Юрченко разом зі своїм сином, захисником «Азовсталі», Дмитром «Орестом» Козацьким
У ніч з 25 на 26 лютого 2022 року отримав команду їхати на станцію «Київ-Пасажирський». Біля Повітрофлотського мосту наш тепловоз потрапив під обстріл диверсантами, які змогли дістатися вже майже центральної частини міста. Одна з куль пошкодила важливе обладнання, тяга зникла і тепловоз ЧМЕ3 №5516 просто покотився. А потім зупинився у горловині станції, заблокувавши виїзд іншим потягам, на яких вже тисячі українців чекали порятунку. Тому діяти треба було рішуче і швидко…
Надання «першої залізничної технічної допомоги» у нас тривало не більше п’ятнадцяти хвилин. П’ятнадцять хвилин під обстрілами. Наш «поранений» сталевий друг теж, напевно, захотів якнайшвидше втекти з того пекла. Відремонтували. Одужав, запрацював рідненький, не підвів.
Ми звільнили горловину станції для інших потягів, ще й відпрацювали за графіком. Майже за графіком. Бо не знали люди на вокзалі, що криється за тими п’ятнадцятьма хвилинами затримки. Майже вічність.
Я тричі ходив під кулями. Вижив. І ми всі вистоїмо.
Щоранку від початку війни я обходив та оглядав тринадцять кілометрів залізничної колії своєї дільниці. Не лише під час сирен, а й під обстрілами. Бо так треба, хтось має виконувати цю роботу.
Виявляв пошкодження колії чи інші проблеми та зв’язувався з керівництвом. Так почав передавати й інформацію про переміщення ворожої техніки та живої сили. Людей місцевих зустрічав, вітався паролем: «Рушниця, паляниця, Укрзалізниця».
Одного разу я повідомив і про підірваний міст. Поїзди пішли в обхід. Зберіг такий важливий час для евакуації. А можливо, не тільки час.
Але обходи впали в око і ворожим патрулям. Не раз був затриманий окупантами. А якось зупиняють і після обшуку запитують:
— Как называєтся этот город и где тут село Заворочи?
А я їм і відповідаю:
— Це і є Заворочі, але це не місто, це — село.
— Не ври! Здесь асфальт и свет на улице, в селе не может быть ни асфальта, ни электричества. Это город. Где село Заворочи?
І знову автоматом «клац-клац».
— Не брешу, у нас всі такі села.
І так при кожній зустрічі: нові допити, роздягання та оглядання, пошуки тату та поранень. То наплічник з речами заберуть, то зарплатну картку.
Після звільнення нашої території від рашистів я декілька разів обходив та оглядав ділянки. Попереджав про вирви, залишки від ракет, «болванки» снарядів на коліях, міни.
Треба просто робити все, що можна на своєму місці. Ми просто робимо свою роботу.
Це лише декілька історій працівників Укрзалізниці з безлічі подібних історій повсякденного героїзму. Та саме з таких маленьких історій звичайних людей, які «просто виконували свою роботу», і складається спільна Велика історія нашого шляху до Перемоги.
To leave a comment, you need to sign in.