«Я не чекаю від держави, що мені щось дадуть, а сам йду і роблю», — ветеран і підприємець Юрій Жук

Після втрати малої батьківщини у 2014 році Юрій Жук побудував знову власний бізнес. У 2022 році пройшов фронт і отримав поранення. А сьогодні відновлює компанію, створює робочі місця й допомагає іншим ветеранам повернутися до цивільного життя.

Його досвід — не з книжок і не з тренінгів. Це досвід людини, яка захищала країну, будує бізнес із нуля і знає, як працює команда, коли помилка може коштувати життя.

Попри демобілізацію за станом здоров’я, продовжує підвищувати військову кваліфікацію і працює на волонтерських засадах водієм у «Госпітальєрах». Бо вірить, що Сили оборони тримаються на тих, хто працює й підтримує.

Юрій Жук

ветеран і підприємець

2014 рік і втрачений дім

— 2014 рік, російські війська анексують Крим, заходять у Донецьку та Луганську області. Ви з Донеччини. Чим цей рік став для вас?

— 2014 рік став для мене і всієї нашої сім’ї новим відліком. До цього я прожив 25 років у Горлівці, мав бізнес, займався політикою, був депутатом міської ради, кандидатом у мери. Ми будували дитячі майданчики, допомагали бібліотекам купувати українські книжки, проводили вперше в Горлівці святкування Дня Незалежності України. Мені це подобалось. Я вірив, що разом з однодумцями можу змінювати місто. Горлівка мала 350 000 населення і великі можливості.

Коли почалася окупація, напередодні викрали й закатували мого колегу Володимира Рибака. Мені хтось зателефонував серед ночі й сказав, якщо до 6 години ранку не виїдемо з Горлівки, то будемо наступним. І я, дружина, двоє дітей, собака сіли в машину, забрали дитячі фотографії, кілька відеокасет і поїхали. Це був не переїзд, це був порятунок.

Знаєте, найстрашніше — це не втратити бізнес, офіс чи будинок. Найстрашніше бачити, як у дітей забрали дитинство. Їхні книжки, іграшки, улюблену кімнату, відчуття дому…

Залишилися в окупації й могили рідних, батька, згодом матері. Маму я так і не зміг поховати: у квітні 2022 року вона померла в окупації. Це особистий рахунок до ворога.

Життя після порятунку

— Куди ви переїхали? Як змінилося ваше сприйняття України після переїзду?

— Наше життя розділилось на до та після. Ми їхали в нікуди. Спочатку до Чернігова, бо це була найдальша точка від Донбасу, потім у Дніпро, Харків, а у 2021 році — до Києва.

До війни я 25 років розмовляв російською, але після 2014 року свідомо перейшов на українську. Ми читаємо книжки лише українською.

У Чернігові ми вперше побачили, що таке упередження. У школі дитину відмовлялися приймати без «довідки зі школи Горлівки», хоча місто було в зоні бойових дій.

Пізніше у Дніпрі, у банках не відкривали рахунків через «горлівську прописку». На дверях у деяких магазинах висіли таблички «особам із донецькою пропискою кредити не видаємо».

Людям було складно пояснити, що означає війна. І лише у 2022-му, коли ворог дійшов до Києва, Харкова, коли почали бомбити всю країну, люди відчули те, що ми відчували ще у 2014-му.

До власного бізнесу і здійсненої мрії

— Попри усі перешкоди, вам все ж таки вдається відкрити новий бізнес.

— Після 2014 року я 2 роки працював антикризовим менеджером. Формував нові напрями, підіймав бізнеси, допомагав вибудовувати системи. А у 2016-му вирішив створити свою компанію.

У житті, коли розкладаєш усе на атоми, світ стає простішим. Так з’явилася компанія «Дніпро Метал Сервіс» — металопрокат і металовироби. Сьогодні в ній працює семеро людей. До великої війни було трохи більше — займалися і виробництвом, і перепродажем. Офіс знаходиться у Дніпрі: троє менеджерів збуту, бухгалтер, фінансовий помічник, водій, комірник і я.

2022 рік був важким: частина команди виїхала, я пішов на фронт, компанія трималась у тихому режимі, але вистояла і зараз знову зростає. Людей шукаємо собі, зокрема і на Work.ua. Найболючіше — кадри, особливо водії, і тема бронювання критично важливих людей у малих компаніях.

— У вас є ще один бізнес, пов’язаний з авіацією. Як він з’явився?

— Це окрема історія і моя давня мрія. Я з дитинства хотів літати. У 1989 році вступив до Кіровоградського льотного училища цивільної авіації, але тоді, через розвал системи, набір припинили. Не судилося.

Фото з особистого архіву Юрія Жука

Мрія залишилася. І коли у 2019 році я співпрацював із харківськими підприємствами, пов’язаними з металом, мені запропонували роботу на Харківському авіаційному заводі. Спочатку був постачальником металопродукції, потім почав занурюватись у процес. Мене запросили подивитися виробництво, показали літаки. Стало цікаво. Я бачив, що є проблеми, що бракує фахівців, матеріалів, менеджменту. Сказав, що спробую.

Так з’явилася компанія «АВІА ПАРТС», а пізніше ТВП «Дніпро». Ми отримали ліцензії, організували виробництво, зробили кілька успішних проєктів. Для мене це було здійснення дитячої мрії. Ми працювали до 2022 року. Потім усе зупинилося, галузь практично замерла. Зараз напрям працює мінімально, частково перейшли на суміжні продукти.

Захист країни й повернення

— Ви пішли на фронт: служба у 30-й бригаді, поранення, повернення до роботи. Розкажіть про те, як вдалось втримати в цих умовах бізнес.

— 24 лютого я вже був зі зброєю. Перший місяць був під Києвом на посаді командира відділення. Я людина не військова, але готувався. У 2020-2022 роках проходив вишкіл у «Українському легіоні». Навчався на різних напрямах. Це мені дуже допомогло. Крім того, маю дві вищі освіти, політичний досвід, управлінський бекграунд. Тож, коли прийшов у військо, просто сказав: «Я вмію організовувати, знаю, як треба». І так сталося, що відразу став командиром відділення.

Коли під Києвом стало тихіше, не влаштовувало «сидіти», пішов у 30-ту бригаду, в новостворений батальйон, був заступником командира розвідувального взводу (звання солдат, функції керівні).

У червні 2022 року на рідній донецькій землі отримав поранення, пів року лікування.

Під час реабілітації повернув собі частину бізнес-процесів у компанії: зателефонував команді, окреслив модель — або закриваємось і розходимось, або «розширюємося і працюємо далі. Люди вирішили працювати, й ми пішли в ріст.

Паралельно, попри списання за станом здоров’я, продовжую підвищувати військову кваліфікацію і волонтерю водієм у «Госпітальєрів», коли є змога.

Фото з особистого архіву Юрія Жука

Про військовий досвід, лідерство і командну роботу

— Ви як командир відділення точно знаєте, які навички та компетенції ветеранів можуть бути цінними на цивільному ринку праці. Що для вас означає військовий досвід?

— Є певні навички, які ти здобуваєш у війську, особливо на війні. Це відповідальність, за себе і за того хлопця. Це чітко поставлене завдання. Це всебічна підготовка. Це планування до дрібниць, бо дрібниць на війні не існує. Ціна помилки — життя. Командир групи, відділення, взводу, роти й так далі, всі вони спочатку планують, а потім виконують.

Досвід військовий — безцінний. Я впевнений у тому, що кожен наш солдат, який пройшов війну, саме пройшов війну, він уже на голову вище будь-якого натівського бійця.

Військо — це школа. Це дисципліна. Це колектив. Це командна робота. У моєму першому підрозділі половина людей не розуміла, що таке зброя, не воювали, ніколи не брала участі в бойових діях, але вони прийшли. Прийшли, тому що вважали за потрібне.

Далі — перший вихід, перший страх. Починаєш говорити, що ти не один, поруч є ще хтось, і кожен виконує свою функцію, ніхто, крім тебе, не виконає твою роботу.

Тому командна робота у війську — це питання номер один. Воно формує саме поняття «побратими». Один у полі не воїн. Тут формується розуміння, що це загальна справа, і тільки разом можна здолати ворога або виконати бойове завдання.

І ті люди, які це зрозуміли, пройшли, вони по-іншому дивляться на управління бізнесом. Цей досвід швидко заходить, але і ціна в нього інша. За два-три місяці люди просто переформатовуються від «я сам усе можу» до розуміння, що без допомоги того, хто праворуч чи ліворуч, — ти ніхто і не зможеш, можливо, навіть жити далі.

Система, яка не працює, і можливості, яких бракує

— Ви згадували, що для вашого бізнесу критичне питання — це бронювання працівників. Що саме не працює в нинішній системі?

— Проблема в тому, що система бронювання несправедлива і не враховує специфіку малого бізнесу. Якщо в автопідприємстві сто п’ятдесят водіїв і десять із них мобілізують, то нічого страшного, їх можна замінити. Але коли в тебе один водій і одна вантажівка, це вже «кров і хліб» компанії. Без нього ми не можемо доставити товар, виконати замовлення, і бізнес фактично зупиняється.

Про цю проблему вже не один раз говорили, пояснювали депутатам, але поки що результату немає. Система має бути гнучкою, щоб вона враховувала масштаб компанії.

— Ви позиціюєте себе як ветеранський бізнес. Ви користувалися державними чи іншими програмами підтримки ветеранського бізнесу?

— Перше, ми мали приємну співпрацю з Work.ua. Мабуть, пів року тому, скористалися безкоштовною можливістю розміщення вакансій. Друге — це певні знижки, які дають нам, гіпермаркети. І все.

Гранти я пробував. Це нереально. Дуже багато формальностей, майже всі тільки для ФОПів. Якщо чесно, це болюча тема.  Усі ці красиві заходи для ветеранів не про ветеранів. Я був не на одному з таких «форумів», там більше говорили про себе, та про якісь свої результати, ніж про тих, хто реально створює бізнес і робочі місця.

— Що саме маєте на увазі?

— Програми є, але вони не працюють так, щоб реально допомагати бізнесу. Гранти? Формально є. Але отримати їх — це історія про папери, черги, бюрократію, не завжди прозорі рішення. Мене завжди дивує, чому в нас створюють програми, але не створюють механізмів довіри та можливостей.

Людина, яка повернулася з фронту, не має часу по три місяці ходити з довідками. Вона хоче працювати.

— Який вихід ви бачите? Що реально потрібно ветеранському бізнесу від держави й від ринку?

— Не потрібно давати гроші «на проїдання». Потрібні фінансові інструменти. Дайте можливість інвестувати та працювати: доступні кредити, зрозумілі цільові програми. Це перше.

Друге — доступ до реальних збутових майданчиків. І невелика перевага на вході. Я не прошу пільг, а прошу рівних правил і невеликий пріоритет для тих, хто воював і тимчасово випав із ринку. Якщо моя продукція відповідає ДСТУ і я беру на себе відповідальність за якість, то дайте мені можливість продати.

Потрібні квоти у держзакупівлях. Хоча б частка лота до 30% для ветеранського бізнесу. Зараз на багатьох майданчиках навіть немає позначки «ветеранський бізнес», лоти не діляться, і ти просто не можеш зайти в закупівлю, навіть якщо справедливо конкуруєш ціною та якістю.

Ще одна річ — верифікація якості. Якщо замовник пише, що товар «не відповідає стандарту», має бути проста і прозора процедура незалежної лабораторної перевірки. Я готовий підписувати гарантійні зобов’язання і підтверджувати якість. Нехай рішення ґрунтується на фактах, а не на суб’єктивних «не хочемо купувати».

Потрібен єдиний відкритий каталог ветеранських компаній. Щоб і бізнес, і громади могли швидко знаходити виробників та підрядників, а ми — одне одного. Це не потребує великих бюджетів: місцева влада може організувати збір даних і підтримувати базу.

Фото з особистого архіву Юрія Жука

— Що може зробити цивільний бізнес уже сьогодні?

— Я не чекаю, що мені щось дадуть, я сам йду і роблю. А що можна? Просто купувати у ветеранів — за паритету ціни, якості й сервісу. Жодних показових жестів не треба. Це найпростіша і найдієвіша підтримка. Наприклад, коли громада закуповує труби, метал чи будь-що інше, вона може взяти частину у ветеранських бізнесів. Це підтримка тих, хто створив робочі місця власними руками. А не чергове замовлення монополіям. Це подяка за можливість жити.

І ще про ставлення — нам не потрібно подачок.

Краще дайте можливість нормально конкурувати, навчитися нового, увійти в ринок після років служби. Не забувайте про нас у школах, на заходах, у публічному просторі. Важливо, щоб людей бачили та чули, доки вони живі й працюють, а не тільки посмертно.

— Ви говорили про те, що громади могли б більше підтримувати своїх ветеранів. Що саме маєте на увазі?

— Це дуже проста річ. У кожній громаді є ветерани війни, їх сім’ї, які мають певний бізнес. І коли громада робить свої закупівлі, дуже важливо б хоча б частину замовляти саме у своїх.

Для цього треба зовсім небагато, створити каталог ветеранських бізнесів. Місцева влада могла б тут посприяти: зібрати інформацію, створити базу, зрозуміти, хто чим займається. Це не потребує великих ресурсів. Бо зараз виходить так, що ветерани самі знаходять одне одного або зовсім випадково, або через знайомих, або через свої спілки.

Потрібно створити просту «банку даних» — хто в якій громаді, що виробляє, які має можливості.

Коли вибираєте, у кого купити, звертайте увагу на позначку «ветеранський бізнес». Підтримуючи такі компанії, ви сприяєте тим, хто вже захистив країну й тепер відбудовує її.