«Оцінювати треба навички, а не обличчя» — один із найпопулярніших аргументів проти увімкненої камери на співбесіді. Але він не враховує, як працює мозок людини. Тож у підготовці цього матеріалу Work.ua вирішив звернутися не до класичних аргументів, а до книжки Роберта Сапольскі «Біологія поведінки. Причини доброго і поганого в нас».

Сапольскі — американський нейроендокринолог, професор біології, нейронауки та нейрохірургії у Стенфорді. Спираючись на його знання про мозок та еволюційні зміни, спробуємо розібратися:

  • чи допомагає вимкнена камера кандидатам уникнути упередженої оцінки рекрутерів;
  • спрямувати їхню увагу винятково на професійні якості;
  • досягти об’єктивної оцінки досвіду та навичок.

Коли камеру вимкнено, мозок усе одно робить висновки, просто маючи гірші дані

Наш мозок увесь час формує уявлення про ситуацію. Це фоновий процес, який не зупиняється, навіть коли інформації бракує. Тож за наявності прогалин мозок самостійно намагається компенсувати їх, спираючись на підпорогові сигнали.

Підпорогові сигнали — це все те, що мозок зчитує і враховує, але свідомість ще не встигає помітити або вважає «несуттєвим». Наприклад, кадр, що мигнув на десяту частку секунди; погляд, який затримався трохи довше; ледь помітна пауза перед відповіддю.

Сапольскі пояснює, що мозок не чекає, поки ми щось обміркуємо, а працює на випередження. Тож коли візуальної інформації немає, зокрема камера вимкнена, він змушений сильніше покладатися на інші канали — голос, паузи, інтонацію. Таким чином мозок намагається «домалювати картину», але робить це швидко й з меншою точністю, бо еволюційно для нього важливіше вчасно розпізнати потенційну небезпеку, ніж не помилитися в судженнях.

Саме так особливість голосу може зчитуватися співрозмовником як невпевненість. Пауза — як розгубленість, хоча людина просто формулювала думку. Інтонація — як зверхність або байдужість, хоча насправді це звичний стиль її спілкування.

І тут додається ще один фактор — тривога від невизначеності. Коли людина не бачить обличчя, а особливо очей, її мозок гірше розуміє наміри співрозмовника.

«Основну частину інформації нам дають очі. Візьміть фотографії двох облич із різними емоціями та поміняйте різні частини цих облич місцями за допомогою вирізання й вставлення. Яку емоцію ви побачите? Ту, що в очах. Очі часто наділені прихованою суворою владою» (с. 81–82).

Тоді втручається мигдалина — структура, пов’язана з швидкою емоційною реакцією на загрозу. Вона реагує раніше, ніж ми встигаємо подумати, і працює за принципом «краще перебільшити загрозу, ніж проґавити її».

Якщо підсумувати, коли вмикається мигдалина, мозок стає настороженішим, менш терпимим до невизначеності й схильним до швидших і спрощених висновків.

Для співбесіди це означає, що рішення ухвалюватимуться гірше, ніж за участі раціональних зон кори мозку.

Парадокс ось у чому: коли ми не вмикаємо камеру, щоб не давати зайвих приводів для упереджень, насправді віддаємо більше влади тим самим автоматичним механізмам, від яких намагаємося захиститися.

Хоча й увімкнена камера також не робить оцінювання кандидатів об’єктивним, але вона точно зменшує простір для фантазій рекрутера, а отже — для неконтрольованих проєкцій.

Статус і «хто тут хто» зчитуються автоматично

«Наші тіло й мозок, як і в інших соціальних видів, мають на собі відбиток соціального статусу» (с. 402).

Роберт Сапольскі називає соціальним статусом те, яке місце людина займає серед інших у конкретній ситуації.

  1. По-перше, статус — контекстний. Одна й та сама людина може бути «високостатусною» в одній групі й низькостатусною в іншій. Це не щось стабільне.
  2. По-друге, статус зчитується миттєво й автоматично. Погляд, поза, темп мовлення, те, хто перебиває і кого слухають, — мозок використовує ці сигнали, щоб швидко зрозуміти, хто ініціює взаємодію, а хто на неї відповідає. Це відбувається ще до усвідомлених оцінок.
  3. По-третє, статус — це не лише про домінування. Сапольскі наголошує, що в людей високий статус часто пов’язаний не з тиском, а зі здатністю вести за собою, бути зрозумілим і передбачуваним для групи.

У контексті онлайн-, мабуть, і офлайн-співбесід, визначення статусу дає нам уявлення про значущість співрозмовника й те, як із ним варто вибудовувати взаємодію.

Ще мозок дуже чутливий до статусної невизначеності. Тож коли ми не розуміємо, з ким маємо справу, вмикається мигдалина, яка є потужним тригером тривоги. У такому стані люди схильні сильніше покладатися на інтуїтивні упередження.

Співбесіда — це ще й тест на взаємодію

Співбесіда — це момент, коли обидві сторони намагаються зрозуміти: як із цією людиною буде працювати щодня, чи зчитує вона контекст, чи може тримати контакт, як поводитиметься під час конфліктів або невизначеності.

Саме тому увімкнена камера, яка дає можливість побачити обличчя, погляд, паузи, спосіб реагування на незручні моменти, така важлива. Це той формат, у якому мозок отримує достатньо соціальних сигналів, щоб скласти уявлення про передбачуваність і можливість подальшої взаємодії в системі, де людям потім доведеться працювати разом.


Під час спілкування мозок спершу намагається зрозуміти, чи з цією людиною взагалі можливий контакт і наскільки він буде передбачуваним. Тож хоча увімкнена камера не гарантує справедливості й не скасовує упереджень, вона зменшує кількість довільних припущень і дає більше реальної інформації — як рекрутеру про кандидата, так і навпаки.