«Хто шукає — завжди знайде»: історії українців, які змінили професію під час війни

Коли всі плани руйнуються, а земля йде з під ніг, ми відчуваємо стрес та можемо зневіритись. Але є люди, які попри всі проблеми, підкинуті долею, і зовнішні обставини — вже зараз крокують до позитивних змін у майбутньому.

Єлизавета

До війни я працювала економістом довгий час в одній великій компанії, потім в іншій, мала багато можливостей для розвитку, цікавих робочих задач, викликів. У роботі залучала свою технічну освіту в галузі прикладної математики, яка дозволяє працювати в багатьох сферах.

Але після того, як розпочалася повномасштабна війна, все життя пішло шкереберть — як і у кожного українця. Виробництво компанії, де я працювала, призупинилося, бо підприємства знаходяться в зоні бойових дій. І хоча офіційно нас не звільняли, ми тимчасово не працюємо.

Спочатку було враження, що війна ненадовго. І от коли вже у моєму місті почалися вибухи (вперше це сталося 24 лютого, а після тільки через декілька днів), ми з сім’єю зрозуміли, що треба виїжджати. Всі були дуже знервовані, ніхто не знав, що буде далі.

Єдині знайомі моєї сім’ї, які готові були допомогти нам з житлом і дозволили пожити у них, знаходилися у Франції. Тому ми діяли без зволікань: звечора зібрали речі, вже зранку поїхали на кордон. І так, перетнувши три країни за чотири дні лише з однією зупинкою, опинилися у місті Сет на півдні Франції.

Ми з сім’єю сподівалися, що за кордоном не затримаємося. Але коли минув місяць, а ситуація не змінилася на краще, прийшло розуміння, що жити склавши руки не вийде. І хоча ми на сто відсотків впевнені, що повернемося після війни додому, перечекати її вирішили там, де безпечно.

Сет оживає влітку. Це туристичне містечко, куди з’їжджаються французи зі всіх куточків країни на відпочинок. Тож в цей сезон і роботи тут багато.

Те, що розповідають, мов місцеві відмовляються сприймати будь-які мови окрім своєї — абсолютна правда. Але оскільки українці приїхали не на відпочинок і нам треба якось адаптуватися без знання мови, французи із розумінням до цього ставляться. Тому попри те, що я слабо знаю їхню мову, мені все ж вдалося знайти роботу з допомогою наших нових друзів-французів.

Ба більше, виявилося, що навіть у Сеті люди начувані про працьовитість українців.

Так мене порекомендували в один ресторан. Тепер я допомагаю шеф-кухарці, і якщо вона бачить, що я не розумію завдання, — пояснює англійською або через перекладач. Працюю я по 35 годин на тиждень. Зарплата дозволяє покрити базові потреби.

Водночас мерія міста з березня відкрила мовні курси для людей, які отримали тимчасовий захист. Хто може відвідувати — відвідує, а у кого нема такої можливості через роботу — вивчає мову онлайн.

Тому після абсолютної розгубленості нам вдалося зібрати себе та почати жити, працювати, адаптуватися до нашого тимчасового дому. Щодо нової роботи, я впевнена, всі здобуті навички, навіть на позиції помічниці шеф-кухарки, допоможуть мені для розвитку особистості.

Олена

Раніше я працювала менеджером з внутрішніх комунікацій у великому холдингу. І з початком війни ми відчували відповідальність за наших співробітників, тому посилили із ними комунікації (а це майже 6 000 колег з різних куточків України) та створили додатковий корпоративний канал в телеграмі. Викликом для всієї команди HR була безпека та емоційний стан співробітників, допомога нашим переселенцям.

Але як і в багатьох українських компаніях, рівень заробітної плати скоротився.

Через те, що я маю певні фінансові зобов’язання, та ще й мої батьки втратили роботу, вирішила тимчасово поїхати працювати за кордон. Зараз я мию посуд в ресторані в Греції. Кумедно, але навіть в такій роботі допомагають такі «офісні навички», як вміння оптимізувати та виставити пріоритети. А нові скіли — це спілкування англійською, адже тут, на острові, ніхто не розуміє українську.

А мотивує те, що я кожного дня на зв’язку зі своєю командою з України, колеги чекають на моє повернення. Я частково виконую свої обов’язки віддалено та продовжую координувати функцію внутрішніх комунікацій в компанії.

Після війни хочу більше подорожувати Україною, відвідати Харків, Маріуполь та інші міста-герої. Маю велике бажання брати участь у відновленні нашої країни!

Вячеслав

Коли ще навчався в школі, останні роки були присвячені профорієнтації. Це був 1986 рік. Тоді я чітко розумів, що буду дизайнером одягу і стану студентом Київського інституту легкої промисловості. Але мої родичі та батьки переконали, що це не чоловіча професія і треба шукати щось «пристойніше».

Так, як в мене було дуже непогано з математикою та фізикою (і головне, мені вони подобались), то я вирішив вступати на фізичний факультет університету. Натхнення нікуди не подінеш, тому в вільний час вирішив вчитися шити. Знайшов журнал, розібрався з лекалами, купив тканину для сорочки та власноруч зшив собі одну.

Після закінчення університету одружився, почав викладати в школі. За збігом обставин бабуся моєї дружини шила і в неї була швейна машинка, і так, весь мій вільний час, крім роботи, був присвячений пошиттю одягу собі, дружині та її подругам.

Колись у вільний час вивчав бази даних і так збіглося, що в навчальний центр великого виробництва був потрібен співробітник на позицію HR. Оскільки в мене був деякий відповідний досвід, я почав свій шлях у новій сфері.

Через 3 роки в цьому напрямку стало затісно, і я пішов в консалтинг. Згодом знов повернувся до напрямку HR у великий паливно-енергетичний холдинг. Там я опанував новий напрямок — оцінку персоналу, а головне став бізнес-тренером (вивчився відповідно) і започаткував Академію ДТEK.

В ці часи я знову займався навчанням, але вже дорослих людей.

У 2014 році виїхав до Києва, перейшов працювати в інший холдинг, отримав шалений досвід управління масштабним проєктом. Ще керував програмою розробки KPI великого українського банку.

А 20 лютого 2022 року уклав угоду з великою мережевою компанією про вихід на роботу з 1 березня.

12 днів окупації в Бучі дали зрозуміти, що офер набере чинності не скоро і треба рухатись далі.

Зараз я працюю в ІТ-компанії, займаюсь оптимізацією сайту (пройшов додаткове навчання) і використовую все, чому вчився у житті: навички комунікації, управління проєктами, оптимізації діяльності, побудови ефективних процесів, знання софту.

А стосовно мого хобі, то його я не полишав ніколи. За допомогою моєї доньки запустили лінію одягу родинного бренду. Я відповідаю за дизайн, пошив, в’язання, підбір матеріалів, а донька — за рекламу, SMM, комунікації.

І як завжди, навчаюсь, навчаюсь і навчаюсь!

Данііл

За освітою я юрист. Спочатку працював оператором в одному з банків України, вкладав зусилля у розвиток своєї кар’єри та отримав посаду старшого юриста-консультанта. Працював з судами, фіксував вироки, аналізував статистику, стежив за заборгованостями клієнтів і таке інше.

Коли почалася війна, судові реєстри закрили та в мене більше не було доступу до винесених рішень.

Але скорочувати нікого не стали, людей вирішили зберегти. Тих, у кого призупинилася робоча діяльність, перевели в інший відділ — роботи з клієнтами. Перенавчили. Працівникам, які ніколи не працювали в такому напрямку, дали час на адаптацію.

Зараз я працюю віддалено на свою компанію на іншій посаді. Перші тижні були важкими, особливо зважаючи на те, скільки сил вкладено в кар’єру, скільки часу витрачено, бо ж довелося повертатися до самого початку.

Але мене мотивує те, що робота відволікає від новин, хвилювань за рідних, які зараз на фронті.

Війна спонукає мене приділяти більше уваги освіті. Зараз проходжу онлайн-навчання: дивлюся лекції, виконую домашні завдання. Після війни на нас чекає багато роботи. Для відбудови країни знадобляться нові спеціалісти, висококласні фахівці, нові навички, знання, ідеї. Мені хочеться бути частиною тих змін, які чекають на нас, на суспільство. Це підживлює і допомагає докладати ще більше зусиль.

Читайте також 

• Як війна перевіряє нас на професіоналізм — досвід маркетингової агенції Brain Tank
• Як знайти роботу, якщо вам за 40 і немає професійного досвіду