Особисті дані приховані

Дисципліна – Основи психології . Хм-2. Лекція дистанційного навчання за
24.09.2021
Тема 2.4. Психічні процеси та стани особистості

План заняття:
1. Психічні процеси та стани особистості
2. Відчуття.
3. Сприйняття.
4. Пам'ять.

Завдання для самостійного опрацювання:
1. Самостійно опрацювати тему, законспектувати тему.
2. Заповнити таблицю-схему «Уява, мислення, увага як психічні
процеси»
3. Пофотографувати все і відправити на платформу, підписавши
роботу.

Методичні поради до вивчення теми
Самостійну роботу по темі слід організовувати в період даного розділу
програми курсу. При роботі з літературою потрібно починати з прочитання
всього тексту, при цьому:
- зосередитись на тому, що читаєте;
- виділити суть прочитаного;
- мислити послідовно і обережно;
- уявляти те, про що читаєте.
Незрозумілі місця, фрази, вирази перечитувати декілька разів, щоб
зрозуміти смисл. Незнайомі слова і спеціальні терміни шукати у словниках
тау спеціальних довідниках .
У тексті зустрічаються окремі слова, фрази або цілі речення, виділені
курсивом або жирним шрифтом. Це свідчить про акцент автора на основному.
Після опрацювання тексту необхідно:
- визначити основну думку;
- відокремити основні питання тексту від другорядних;
- закріпити прочитане у свідомості;
- пов'язати нові знання з попередніми.
Для більш глибокого опрацювання тексту виконуються записи.
Запис – те, що записано.
Записати – відмітити, зафіксувати письмово для пам'яті.
 Записи можуть бути у вигляді конспекту, цитат, виписок.
Конспект (від латинського conspectus – огляд) – це коротка, стисла
послідовно викладена універсальна форма запису основного змісту
прочитаного, яка може супроводжувати ся різними записами.
Для початку, вивчіть уважно дану тему, визначіть її основні поняття.
Заповніть таблицю-схему, власноруч дописуючи основні невключені
моменти. Таблиця подана нижче.
Таблиця 1.
Уява, мислення, увага – як психічні процеси
Психічні процеси Уява Мислення Увага
✔ Визначення

✔ Види

✔ Функції

✔ Основні характеристики

✔ Як розвивати

Зміст лекцій:
1. Психічні процеси та стани особистості
Усі психічні явища можна об’єднати у три групи:
o психічні процеси;
o психічні стани;
o психічні властивості
Відображення якоїсь події – складне явище. Воно криє в собі чимало
різних процесів – відчуття і сприйняття, відтворення, мислення, емоції тощо.
Психічні процеси забезпечують формування знань і первинну
регуляцію поведінки і діяльності людини. У складній психічній діяльності
різні процеси складають єдиний потік свідомості, що забезпечує адекватне
віддзеркалення дійсності і здійснення різних видів діяльності. Психічні
процеси протікають з різною швидкістю та інтенсивністю залежно від
особливості зовнішньої діяльності і станів особистості.
Психічний процес – перебіг психічного явища, що має початок,
розвиток і кінець і виявляється у вигляді реакції.
Психічні процеси – це суб’єктивне відображення об’єктивної дійсності.
Вони поділяються на пізнавальні, емоційні, вольові:
o пізнавальні (відчуття, сприйняття, пам’ять, мова, мислення, увага,
уява);
o емоційні (емоції, почуття);
o вольові (воля, вольові дії).
Під психічним станом слід розуміти наявний на даний час відносно
стійкий рівень психічної діяльності, що проявляється в підвищеній або
пониженій активності особистості.
«Психічній стан є ефектом психічної діяльності та її тлом».
(С.Л. Рубінштейн).
Психічні стани – це поняття, що використовується для умовного
виділення в психіці людини індивіда відносно етичного моменту (цілісні
характеристики психічної діяльності за певний період часу).
Психічні стани характеризуються:
o цілісністю (характеризують у певний проміжок часу всю психічну
діяльність загалом);
o рухливістю (наявність стадій протікання: початок, певна динаміка і
кінець);
o стійкістю (їх динаміка менш виражена, ніж у психічних процесів);
o взаємозв’язком з психічними процесами і властивостями особистості;
o індивідуальною своєрідністю і типовістю;
o крайнім різноманіттям;
o полярністю.

Класифікація психічних станів в залежності від:
1) ролі особистості і ситуації у виникненні психічних станів –
o особисті;
o ситуативні;
2) домінуючих компонентів –
o інтелектуальні;
o вольові;
o емоційні;
3) міри глибини –
o глибокі;
o поверхневі;
4) часу протікання –
o короткочасні;
o затяжні;
o тривалі;
5) впливу на особистість –
o позитивні;
o негативні;
o стенічні (підвищують життєдіяльність);
o астенічні;
6) міри усвідомлення –
o більш усвідомленні;
o менш усвідомленні;
7) причин, що їх викликають;
8) міри адекватності об’єктивності обстановки, що викликала їх.
Найбільш вивченими на сьогодні є: загальні психічні стани: наприклад,
увага, що виявляється на рівні активної зосередженості або неуважності,
емоційні стани або настрої.
Психічні властивості – сталі психічні утворення людини, що
утворюються в процесі життєдіяльності, виховання, самовиховання.
До психічних властивостей особистості відносяться:
o темперамент;
o здатності;
o характер.
Тісний взаємозв’язок і взаємозалежність психічних процесів, станів і
властивостей людини обумовлюють єдність усіх її якостей.
2. Відчуття.
Навколишній світ, його красу, звуки, кольори, запахи, температуру,
величину і багато іншого ми пізнаємо завдяки органам чуття. За допомогою
них людський організм одержує у вигляді відчуттів різноманітну інформацію
про стан зовнішнього і внутрішнього середовища. Відчуття є первинним
процесом, з якого починається пізнання навколишнього світу.
Відчуття є найпростішим психічним процесом, який полягає у
відображенні окремих властивостей предметів та явищ навколишнього світу,
а також внутрішніх станів організму під час безпосередньої дії подразників
на відповідні рецептори.
На органи чуття діють подразники. Слід розрізняти подразники,
адекватні для певного органа чуття і неадекватні для нього.
Відчуття – найпростіший пізнавальний психічний процес
відображення у психіці людини окремих властивостей та якостей предметів і
явищ під час їх безпосередніх дії на її органи чуттів.
 Роль відчуттів у житті й пізнанні реальності дуже важлива, оскільки
вони становлять єдине джерело наших знань про зовнішній світ і про нас
самих.
Відчуття виникає як реакція нервової системи на той чи інший
подразник. Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає
під час дії подразника на адекватний йому аналізатор.
Відчуття має рефлекторний характер; фізіологічно його забезпечує
аналізаторна система.
Аналізатор – нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу й
синтезу подразників, які прийшли з зовнішнього і внутрішнього середовища
організму.
Аналізатори – це органи людського тіла, які аналізують навколишню
дійсність і виокремлюють у ній ті чи інші різновиди психоенергії.
Інтенсивність відчуттів є його кількісною характеристикою і
визначаться силою подразника, що діє, і функціональним станом рецептора.
Тривалість відчуття є його часовою характеристикою. її також визначає
функціональний стан органу чуття, але головним чином час дії подразника та
його інтенсивність. Під час дії подразника на орган чуття відчуття виникає не
відразу, а через деякий час, який має назву латентного (прихованого) періоду
відчуття.
Класифікація відчуттів в залежності від:
1) ступеня контакту органів чуттів із подразниками –
o контактні (дотикові, смакові, больові);
o дистантні (зорові, слухові, нюхові);
2) залежно від властивості і подразників, які їх викликають, і рецепторів,
на котрі впливають ці подразники;
3) залежно від розміщення рецепторів в організмі (на поверхні, всередині
організму, в м'язах, в сухожиллях) –
o екстероцептивні, що відображають властивості предметів та явищ
зовнішнього світу (зорові, слухові, нюхові, смакові);
o інтероцептивні, що містять інформацію про стан внутрішніх органів
(відчуття голоду, спраги, втоми);
o пропріоцептивні, що відображають рухи органів тіла і його стан
(кінестетичні та статичні);
4) залежно від аналізаторів
o зорові – відчуття, що дають знання про те, що робиться довкола;
o слухові – відчуття, що дають знання про те, які звуки оточують людину;
o дотикові – відчуття, що дають знання про міру рівності та рельєфності
поверхні предметів, яку можна відчути під час їх обмацування;
o больові – відчуття, що сигналізують про порушення цілісності тканини,
що, звичайно, викликає в людини захисну реакцію;
o температурні - це відчуття холоду, тепла, що його спричинює контакт
із предметами, які мають температуру, вищу чи нижчу, ніж температура тіла;
o смакові – відчуття, органом яких є спеціальні чутливі до хімічних
подразників колбочки, розташовані на язиці та піднебінні, дають знання про
смак їжі;
o нюхові – відчуття, що сигналізують про стан придатності продуктів до
вживання, про чисте або забруднене повітря;
o органічні – відчуття,що сигналізують про такі стани організму, як
голод, спрага, самопочуття, втома;
o статеві – відчуття, що сигналізують про потребу організму в
сексуальній розрядці, забезпечують отримання задоволення внаслідок
подразнення так званих ерогенних зон;
o кінестетичні – відчуття, що відображають рухи та стани окремих
частин тіла - рук, ніг, голови, корпусу;
o статичні – відчуття, що відображають положення тіла в просторі
(лежання, стояння, сидіння, рівновагу, падіння).
З погляду даних сучасної науки прийнятий поділ відчуттів на зовнішні
(екстероцептори) і внутрішні (інтероцептори) недостатній. Деякі види
відчуттів можна вважати зовнішньо-внутрішніми. До них належать
температурні, больові, смакові, вібраційні, м'язово-суглобові, статеві та
статико-динамічні.
Кожен із цих різновидів відчуття має свій орган (аналізатор), свої
закономірності виникнення та функції.
3. Сприйняття.
Сприйняття відбувається на основі чуттєвих даних відчуттів. Під час
сприйняття всі відчуття синтезуються, створюючи цілісні образи предметів та
явищ. Але сприйняття водночас не зводиться до простої суми відчуттів. Воно
завжди є більш-менш складним цілим, якісно відмінним від тих
елементарних відчуттів, які входять до його складу. У кожне сприйняття
входить і відтворений минулий досвід, і осмислення сприйнятого, і, у
певному сенсі, також почуття та емоції з цього приводу.
Сприйняття – це відображення у психіці людини предметів і явищ
навколишнього середовища загалом під час їхньої безпосередньої дії на
органи чуття. Воно постає як цілісне відображення предметів та явищ під час
їхнього безпосереднього впливу на органи чуттів. Надалі цими образами
оперують увага, пам'ять, мислення, емоції, почуття.
Як і відчуття, сприйняття виникають тільки в разі безпосередньої дії
об'єктів на аналізатори.
У сприйманні відображаються предмети дійсності в сукупності
різноманітних властивостей, якостей та ознак.
Функції сприйняття:
o загального орієнтування (у пізнанні, поведінці, естетиці);
o оцінювання (оцінка місцеперебування об'єктів, їхніх форм, величини,
фізичних властивостей розташування один щодо одного, ситуативного
значення, поведінкового, символічного або естетичного змісту);
o пізнавальна (відображення нових предметів і явищ, їх сутності, зв'язків
між ними тощо);
o контролю практичної діяльності (під час створення нових об'єктів);
o регулятивна (регулювання поведінки і діяльності в процесі взаємодії з
предметами та явищами).
Особливості сприйняття:
o предметність;
o цілісність;
o структурність;
o константність;
o апперцепція;
o осмисленість;
o вибірковість;
o ілюзія.
Предметність сприйняття виявляється в тому, що будь-який предмет
або явище відображається не як механічна сума якостей і властивостей, а як
об'єкт, який має свій зміст, природу, призначення.
Цілісність сприйняття полягає в тому, що образи відображених
предметів та явищ постають у свідомості в єдності багатьох якостей і
властивостей.
Структурність сприйняття виявляється в тому, що, відображаючи
предмети та явища в цілісності, людина виокремлює в них різні елементи,
компоненти, підсистеми тощо. Наприклад, на основі набутого досвіду, знань
людина об'єднує окремі елементи в процесі сприйняття в цілісний образ,
надає їм певної структури, сформованості. Сприймаючи окремо літаки, злітну
смугу, ангари, радіотехнічні засоби та інше, ми визначаємо об'єкт як
аеродром.
 Константність — це відносна постійність величини, форми, кольору
предметів та явищ, що сприймаються. Константність сприйняття
забезпечується досвідом, що набувається в процесі індивідуального розвитку
особистості й має велике практичне значення. Якби сприйняття не було
константним, то під час кожного кроку, повороту, руху, кожної зміни
освітлення ми б мали справу з новими предметами, переставали б упізнавати
те, що було відоме раніше.
Апперцепція – це залежність змісту і спрямованості сприйняття від
досвіду людини, ї інтересів, ставлення до життя, установок, багатства знань.
Апперцепція – одна з найважливіших особливостей сприйняття. Не
саме око сприймає, не ізольоване вухо чує звук, не окремо язик розрізняє
смакові якості. Усі види сприйняття здійснює конкретна жива людина. У
сприйманні завжди виявляються індивідуальні особливості людини, її
бажання, інтереси, певне ставлення до предмета сприйняття.
Осмисленість сприйняття полягає в тому, що відображені предмети та
явища порівнюють з минулим досвідом людини, відомостями і знаннями про
них, на основі чого виникає відповідне ставлення до них.
Завдяки осмисленню сутності та призначення предметів стає можливим
цілеспрямоване їх використання, практична діяльність із ними. Сприймаючи
предмет, ми можемо точно назвати його або сказати, що він нам нагадує.
Узагальненість сприйняття – це відображення одиничного випадку як
особливого вияву загального. Певне узагальнення є в кожному акті
сприйняття. Ступінь узагальнення залежить від рівня та обсягу наявних у
людини знань.
В акті сприйняття відображення будь-якого предмета набуває певного
узагальнення, предмет певним чином співвідноситься з іншими предметами.
Узагальненість є вищим виявом усвідомленого людського сприйняття.
Вибірковість сприйняття полягає в тому, що під час відображення
предметів та явищ відбувається виділення одних щодо до інших. Це
відбувається під впливом попереднього досвіду людини, її нахилів, інтересів,
установок і потреб.
Вирізнення об'єкта визначають передусім об'єктивні його властивості й
умови, в яких він сприймається. До них належить контраст об'єкта з тлом. На
це зважають під час добору форми, кольору, літерного шрифту для
вирізнення пішохідного переходу, транспортних знаків.
Ілюзіями називають неадекватні сприйняття, які неправильно,
викривлено, помилково відображають об'єкти, що діють на аналізатори.
Ілюзії можуть зумовлювати різні причини. Однією з них є активізація старих
тимчасових зв'язків у нових, істотно відмінних від попередніх, ситуаціях.
Існує чимало ілюзій, спричинених різницею в яскравості предмета й
тла сприйняття. На темнішому тлі фігури здаються світлішими, ніж на менш
темному.
Класифікація сприйняття в залежності від:
1) провідного аналізатора –
o зорове;
o слухове;
o дотикове;
o кінетичне;
o нюхове;
o смакове.
2) формам існування матерії –
o сприйняття простору – це відображення у психіці людини
розташування, величини, форми, об'ємності, віддаленості один від одного
предметів та явищ на землі й у небі;
o сприйняття часу це відображення об'єктивної тривалості, швидкості та
послідовності явищ дійсності. Завдяки сприйманню часу відображаються
зміни, що відбуваються в навколишньому світі;
o сприйняття руху – це відображення зміни положення об'єктів у
просторі. Воно дає змогу орієнтуватися у відносних змінах у взаємному
розташуванні та взаємовідношенні предметів навколишньої дійсності;
3) активності сприйняття –
o навмисне (довільне) – людина ставить перед собою мету, докладає
певних вольових зусиль, щоб краще реалізувати свій намір, довільно обирає
об'єкти сприйняття (слухання доповіді або перегляд тематичної виставки
книг).
o ненавмисне (мимовільне) – спричинено особливостями навколишніх
предметів: їх яскравістю, розташуванням, незвичністю; інтересом до них
людини. У ненавмисному сприйманні не існує заздалегідь поставленої мети,
вольового зусилля (йдучи вулицею, ми чуємо шум машин, розмови людей,
бачимо яскраві вітрини, сприймаємо різноманітні запахи).
4. Пам'ять.
Пам'ять – це здатність живої системи фіксувати факт взаємодії із
середовищем (зовнішнім або внутрішнім), зберігати результат цієї взаємодії у
формі досвіду і використовувати його в поведінці.
 Пам'ять – це психічний процес відображення досвіду людини шляхом
засвоєння, збереження та подальшого відтворення обставин її життя та
діяльності.
Факти запам'ятовування, збереження, відтворення, пригадування,
пізнавання, забування тощо давно були предметом пильного спостереження і
вивчення. Мабуть, серед «психологічних» понять тільки пам'яті вдалося
пройти довгий шлях від античності до сучасності, залишаючи за собою ледь
не центральне місце в більшості філософських систем і психологічних теорій.
Пам'ять – пізнавальний процес, тлумачення механізмів роботи якого в
науці не має одностайності. Існує ряд теорій функціонування пам'яті, які
по-різному пояснюють роботу цього пізнавального процесу.
Завдяки пам'яті розширюються пізнавальні можливості людини.
Пам'ять як пізнавальний процес забезпечує цілісність і розвиток особистості.
Одиницями роботи пам'яті є уявлення – образи раніше сприйнятих
предметів, явищ, думок чи фантазій людини. Саме через уявлення пам'ять має
тісний зв'язок з іншими пізнавальними процесами (відчуттями, сприйманням,
мисленням та уявою), які дають основу для запам'ятовування і подальшого
відтворення інформації.
Призначення пам'яті для людини важко переоцінити. Можна говорити
про ряд базових функцій пам'яті, що характерні для психіки людини (див.
рис. 1).

Рис. 1. Функції пам'яті
 Пам'ять – багатий у своїх проявах пізнавальний процес, тому наука
нараховує декілька класифікацій видів пам'яті, здійснених за різними
ознаками.
Типи пам’яті:
o генетична пам'ять, що тримає та розгортає інформацію через гени,
спадковість і виявляється через інстинкти;
o індивідуальна пам'ять, яка розвивається в ході життя істоти і
виявляється через навички та інші інтелектуальні форми поведінки.
Залежно від того, що саме людина запам'ятовує і відтворює,
розрізняють чотири види пам'яті: образну, рухову, емоційну і
словесно-логічну.
Образна пам'ять виявляється у запам'ятовуванні образів, уявлень
конкретних предметів, явищ, їхніх властивостей, наочно даних зв'язків між
ними. Залежно від того, якими аналізаторами людина сприймає об'єкти під
час їх запам'ятовування, образна пам'ять буває зоровою, слуховою, нюховою,
смаковою тощо. Досить часто ці види пам'яті працюють комбіновано: так,
образ певної людини являє собою поєднання роботи зорової, слухової та
нюхової пам'яті.
Рухова пам'ять виявляється в запам'ятовуванні й відтворенні людиною
своїх рухів та їх поєднань. Рухова пам'ять є основою для формування різних
умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови, комплексів рухів тощо. З
часом багато що зі змісту цього виду пам'яті набуває неусвідомлюваного
характеру, щоб уникати зайвого психічного навантаження. Так, ми вміємо
ходити, писати автоматизовано завдяки руховій пам'яті.
Емоційна пам'ять полягає в запам'ятовуванні й відтворенні людиною
своїх емоцій та почуттів. Це один із найбільш ранніх видів пам'яті, що
починає свою роботу ще в ранньому дитинстві. Спогади дитинства
найчастіше пов'язані з глибокими переживаннями. Загалом яскраві, емоційно
насичені події можуть зберігатися в пам'яті людини дуже довго. Потрібно
зазначити, що запам'ятовується насамперед емоційно забарвлена інформація.
Словесно-логічна пам'ять полягає в запам'ятовуванні думок, понять,
суджень, умовиводів, які відображають істотні зв'язки і відношення предметів
і явищ, їхні загальні властивості.
На відміну від образної, рухової та емоційної пам'яті, яка є і у тварин,
словесно-логічна пам'ять є специфічно людською пам'яттю на думки,
судження, закономірності. Словесно-логічна пам'ять тісно пов'язана із
мовленням і мисленням людини. Вона формується разом з ними і досягає
свого завершального вигляду пізніше за рухову, емоційну та образну.
 Інша класифікація видів пам'яті спирається на ознаку тривалості
збереження інформації і має наступні види: короткочасна, довготривала,
оперативна.
Короткочасна пам'ять утримує інформацію впродовж дуже незначного
часу (долі секунд), її завдання - дати можливість психіці вирішити подальшу
долю інформації, що надійшла до мозку – забути непотрібне чи запам'ятати
щось на деякий час.
Довготривала пам'ять зберігає інформацію впродовж значних відрізків
часу, іноді всього життя людини. До неї надходить матеріал з короткочасної
пам'яті, який не перебуває там у незмінному вигляді, а безперервно
перетворюється: узагальнюється, класифікується, об'єднується в смислові
групи.
Оперативна пам'ять потрібна для виконання людиною певних поточних
операцій і утримання інформації під час них. Так, синхронний перекладач
утримує слова, почуті від іноземця, поки не перекладе їх, потім забуває.
При короткочасному запам'ятовуванні відтворення матеріалу
відбувається в тій «фотографічній» формі та послідовності, в якій він
сприймався, оскільки немає часу на переробку інформації
Наступна класифікація має ознакою для розподілу видів пам'яті
активність свідомості людини і поділяється на: мимовільну і довільну.
Мимовільна пам'ять – пам'ять, в якій людина запам'ятовує і відтворює
інформацію, не докладаючи для цього вольових зусиль, а спираючись на
цікавість, значимість такої інформації (в розвитку передує довільній).
Довільна пам'ять – в її роботі чітко поставлена мета, докладаються
відповідні вольові зусилля для запам'ятовування, збереження та відтворення
інформації
Види пам'яті людини можна встановлювати одночасно спираючись на
всі вище означені класифікації.
Очевидно, що пам'ять в своїй роботі базується на певних етапах, які
наука позначає як мнемічні процеси.
Запам'ятовування – закріплення в корі великих півкуль головного
мозку образів, що виникають на основі відчуттів, сприймання, мислення чи
уяви.
Збереження – це утримання в корі головного мозку інформації, яку
людина попередньо запам'ятала.
Відтворення – процес активізації в мозку інформації, яка була
попередньо запам'ятовано та збережена.
Простою формою відтворення є впізнавання.
 Впізнавання – це відтворення, що виникає під час повторного
сприймання предметів. Впізнавання буває повним і неповним.
Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість згадування
полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприйняття того, що
відтворюється. Згадування може бути довільним, коли воно зумовлене
актуальною потребою відтворити потрібну інформацію, або мимовільним,
коли образи або відомості спливають у свідомості без будь-яких
усвідомлюваних мотивів.
В роботі пам'яті людини фігурують спогади – відтворення образів
минулого, локалізованих у просторі й часі (певних епізодів життя, приміром
років навчання в школі тощо).
Забування – це процес втрати або погіршення точності чи обсягу
запам’ятовуваного матеріалу.
Відповідно, якщо втрачена частина інформації, то забування вважають
частковим, якщо весь матеріал – то повним.