Ольга Леус жила в Маріуполі, мала двох маленьких синів, чоловіка та щасливе життя. Після вторгнення росії в Україну жінка понад два місяці провела в окупованому Маріуполі. Одного дня у квартиру «прилетів» снаряд, травмувавши сина, а згодом Ольга знайшла свого чоловіка розстріляним. Після цього жінка наважилась на небезпечну евакуацію та все ж опинилась у Львові.

Впоравшись зі своїм горем, Ольга знайшла сили допомагати іншим. Була волонтером у центрі «ЯМаріуполь», а тепер стала сімейною помічницею в благодійному фонді «Діти Героїв». Про складний шлях, силу і надію Ольга розповіла Work.ua.

Цією статею ми продовжуємо серію матеріалів про українців, які не зупиняються, працюють та допомагають людям попри все.

Ольга Леус
Ольга Леус
сімейна помічниця у благодійному фонді «Діти Героїв»

Робота в маріупольському ЦНАПі та допомога людям

Майже все моє професійне життя було пов’язане з людьми. Я починала в загальному відділі Маріупольської міської ради, на посаді провідного спеціаліста.

Після декрету вирішила, що вже не хочу бути спеціалістом із діловодства. Мене зацікавила робота в Центрі адміністративних послуг, який на той момент був відкритий протягом двох років.

Після початку пандемії частині колективу ЦНАПу запропонували підсилити гарячу лінію Маріупольської міської ради, адже туди надходило багато запитань і звернень. Я першою з нашого колективу погодилась на цю роботу. Відповідати на телефонні дзвінки, допомагати людям мені дуже сподобалось. Крім того, ця робота простіша, адже та людина, яка звертається, тебе не бачить. Натомість у ЦНАПі працівники постійно на видноті.

Пропрацювавши чотири-п’ять місяців на гарячій лінії міста, я повернулась у ЦНАП. Саме тоді помітила важливий недолік: людям було важко до нас додзвонитися, а як результат — негатив і невдоволення.

Я запропонувала ініціативу: створення call-центру ЦНАПу. Керівництво схвалило її, і буквально за тиждень мені облаштували робоче місце, дали ще одного помічника, і ми запустили цей напрямок роботи.

Ми навіть не думали про евакуацію

Пригадую, як 13 червня 2014 року Маріуполь визволили. Стрілянина тривала на сусідній від нас вулиці, і ми все це чули. На той момент було досить страшно, але за пів дня все завершилося. Коли у 2022 році почалось повномасштабне вторгнення, ми були впевнені, що за день-два окупантів знову проженуть.

Ми чули вибухи: сильно, часто, тривало. Обстріли були по кілька годин, проте ми навіть і думки не допускали, що це лихо може до нас дістатися. Через те ми вчасно не виїхали евакуаційними потягами, які два чи три дні їхали з Маріуполя.

Ми якось навіть не дуже цікавилися графіком евакуації. Шкода було покинути квартиру. Які речі з собою брати? Якось надзвичайно важко було ухвалити таке рішення.

Березень 2022-го

З початку березня почало «прилітати» ближче до нас, як-от до сусідньої будівлі, кінотеатру «Перемога». І ми вже не виходили за межі власного подвір’я. Але в нашому будинку ще проживали люди, до чиєї думки ми могли прислухатися, — це були співробітники поліції. Ми думали: «Якщо ця сім’я ще тут, напевно, і не варто їхати».

А 20 березня «прилетіло» в нашу квартиру, і було поранено Георгія, мого молодшого сина. Поранення було не важким, я робила перев’язки, рахувала, скільки залишилося пластирів, санітайзерів для рук тощо. Розуміла: якщо весь час повертатися у цей момент, можна просто збожеволіти.

26 березня ми знайшли чоловіка загиблим, неподалік від нашого будинку. Він був розстріляний. Його тіло довелося поховати просто у дворі.

Я стояла і дивилась на нього, отак собі фіксувала, вела з собою внутрішній діалог: от я це зараз бачу, це дійсно відбувається зі мною, це не сон. Мушу це усвідомити й знайти якісь орієнтири, щоб я змогла жити далі, бо треба рятувати дітей.

Війна навчила мене ухвалювати рішення

Одного дня у мене з’явився єдиний шанс виїхати. Сусідка домовилась із перевізником, але щось не склалося з виїздом.

Перевізник пояснив мені, що така поїздка — великий ризик, адже і в дорозі, і на блокпостах може статися все що завгодно. Він сам часто ризикував життям, а люди могли передумати. «Все, їдемо? Точно їдемо?» — так він трохи на мене натиснув. Я почала вагатися, було багато думок, адже в нашому районі все поволі затихало.

Уперше в житті я мала ухвалити таке важке і відповідальне рішення. Мене виховувала бабуся, потім дідусь, а після дідусевої смерті я досить швидко вийшла заміж. Я ніколи самостійно стосовно себе не ухвалювала рішень, завжди з кимось радилась, когось слухалась. Але, повертаючись від перевізника, вирішила, що у будь-якому разі треба їхати.

Повернення у Львів

Я народилась у Львові. У 1985 році, мені ще не було трьох років, коли в автокатастрофі загинула моя мама. І її бабуся з Маріуполя забрала мене на виховання. Тато помер від ковіду майже півтора року тому. Тут, у Львові, живуть його сестра з чоловіком, двоюрідні брати, сестри, моя хресна мама, досить багато родичів. Вони надали мені підтримку в перші моменти, коли ми приїхали до цього міста. Дісталися сюди буквально за три дні, досить «лайтово»: не ночували в полях, дитячих садочках. Ночували в Дніпрі, в Умані.

Від 26 березня до 15 квітня я спала на підлозі в коридорі з дітьми, не могла перебратися в ліжко. Мені було надзвичайно страшно — цей стан неможливо описати словами.

15 квітня ми виїхали з Маріуполя, а 17 квітня о 16:00 дісталися до Львова.

Центр «ЯМаріуполь»

Невдовзі я почала працювати у Львові — в центрі підтримки внутрішньо переміщених осіб «ЯМаріуполь», який було створено з ініціативи Маріупольського міського голови Вадима Бойченка. Перший центр відкрили в Запоріжжі. А зараз таких уже 17 у різних українських містах (Одеса, Дніпро, Львів тощо), в Києві — два.

Я дуже хотіла там працювати. Центр допомагає внутрішньо переміщеним особам з Маріуполя та Маріупольського району.

Фонд «Діти Героїв»

А фонд «Діти Героїв» опікується дітьми, які втратили одного або обох батьків внаслідок війни. Тому мої хлопці були підопічними. Напередодні роковин вторгнення я давала інтерв’ю, де розповідала про допомогу, яку отримала від фонду. Коли статтю опублікували, побачила в описі майже повноцінну посадову інструкцію про обов’язки сімейного помічника у фонді. Я відчула, що могла і хотіла б робити таку роботу.

Сімейний помічник — це спеціаліст, який комунікує з підопічними сім’ями, визначає потреби дітей, розповідає про напрямки допомоги. Оскільки у фонді дуже багато таких напрямків, батькам легко загубитись у заявках, можливостях. Це такий собі провідник, трабл-шутер, асистент і ментор. Помічники навіть проходять семінари з психології, щоб допомагати батькам із певними реакціями та розуміти стан опікунів.

Коли я прочитала ту статтю і побачила, чим займаються помічники фонду, в мене з’явилося відчуття, що тут я більше себе реалізую: мені подобаються діти, я вмію слухати та допомагати й буду почуватися корисною та залученою у життя сімей, які пройшли через пекло втрати.

Вже зараз таких підопічних у фонду понад 4 200, і щотижня додається 200-300 нових. Тому помічники завжди необхідні — це перманентно відкрита вакансія.

Також я бачила, що кожен помічник опікується великою кількістю родин, але вона все-таки кінцева: 30, 40, 50. У Центрі «ЯМаріуполь» — майже 4 000 сімей, ми не можемо знати всіх особисто, а тут ти з усіма знайомий. Мені особистий зв’язок із людьми — дуже важливий, така організація роботи для мене професійно ближча.

Помічники фонду «Діти Героїв» — опора для дітей та родин у біді

Коли я готувалась до співбесіди на посаду помічника фонду, то з’ясувала, що допомога починається саме із «закріплення» помічника за кожною дитиною. Як помічник я маю перебувати на постійному зв’язку та відповідати за дітей й опікунів, з якими працюватиму. Це, звісно, велика відповідальність, адже треба вивчити усі потреби родини, можливості та шляхи допомоги. Та я відчуваю, що це робота саме для мене, вона близька моєму серцю й досвіду.

Існує ще три важливі критерії під час подання на цю посаду: базові знання з психології, вміння знаходити розв’язання складних питань та навички саморегуляції. Я погоджуюсь із такими суттєвими вимогами, адже помічники працюють із родинами та дітьми, які пережили горе. Важливим нюансом для себе особисто вважаю те, що як помічник маю можливість скористатися послугами психолога. Фонд проводить навчання для помічників, але базові знання з психології обов’язкові.

Я цілком усвідомлюю, що часом будуть запити, які важко передбачити, а реагувати необхідно вчасно та коректно. Доведеться й організовувати евакуацію з небезпечних зон, якщо виникне така потреба, допомагати дітям та опікунам з прихистком, їжею, одягом, коштами. Я та моя родина пережили цей досвід.

Я пригадую, як у схожій ситуації допомогли мені, моїм дітям та свекрусі. Відчуваю у собі прагнення, сили й мотивацію також допомогти людям, які цього потребують, віддячити за отримане добро, ставши опорою іншим у біді. Це важка праця, але надзвичайно необхідна.

Як помічник фонду я можу бачити індивідуальний прогрес дитини

Мені взагалі цікаво, як діти ростуть в динаміці. Я трохи підпрацьовувала репетитором в Маріуполі. Це так важливо — бачити, як дитина долає труднощі в навчанні, радіти її прогресові та розвиткові.

Мої маленькі підопічні будуть рости на моїх очах, я розумітиму, якою є дитина, що їй потрібно, чого вона прагне, чого хочуть її батьки чи опікуни. Для мене бути помічником — це мати можливість допомогти сім’ям, які її найбільше потребують: пережити травми минулого, побудувати світле і щасливе нове життя.

Часом я намагаюся переосмислити усе горе, що спіткало мене та мою родину. Звісно, можна було здатися війні, горю, замкнутися на своїй трагедії. Проте я вважаю, що цей негативний досвід треба перетворити у щось суттєве: продовжувати боротися, рятувати інших.

Я та моя родина — більше, ніж травма, якої ми зазнали. Я не можу повернути свого чоловіка, але в моїх силах врятувати життя інших, зробити його кращим. Вважаю, що і в цей спосіб я вшаную пам’ять коханого, а також стану чудовим прикладом для своїх синів: що ніколи не можна складати рук, треба завжди вибирати життя.

Читайте також