У всіх супергероїв є команда. За спинами наших воїнів, які боронять незалежність, стоять лікарі, вчителі, електрики, інженери, поліціянти, продавці, ІТ-шники й інші. Саме про цих «людей в тіні», які кожного дня продовжують працювати та допомагати іншим, ми хочемо розповісти.

Почнемо з історії Яни Кольчугіної, яка разом з іншими співробітниками Work.ua з перших днів активно включилась у волонтерську діяльність.

Яна Кольчугіна
Яна Кольчугіна
менеджерка відділу Турботи Work.ua

Волонтерити я почала на третій день війни. Це була субота. До того, у перший день повномасштабного вторгнення, ми просто сиділи вдома, дивилися новини, на повторі оновлювали канали в телеграмі. У цьому стані я провела і другий день. Дуже запам’ятався момент, коли я зайшла на кухню до батьків і здалося, що щось було не так, але не могла зрозуміти, що саме. Потім побачила, що мама увімкнула мультики. А останні два дні там були винятково новини.

У той момент я зрозуміла, що так просто сидіти не можна. Треба щось робити.

Ще у студентські роки я була в соціальному комітеті нашого навчального закладу. Ми дуже багато їздили дитячими будинками й соціальними закладами. Тобто моя волонтерська діяльність розпочата ще раніше, але в такому обсязі я стала цим займатися тільки зараз.

У суботу, 26 лютого, я спочатку поїхала до військового шпиталю. Побачила, що там потрібна допомога, але і без мене було вже достатньо людей. Після попрямувала до офісу, де були мої колеги. Там на мене чекало перше завдання.

Нам надійшов запит — в аеропорт військовим потрібно пальне

На АЗК палива вже майже не було, і відпускали його у малій кількості на одне авто. Тож перед нами постало завдання спочатку знайти машину, яка зможе помістити в собі баки, потім заправити їх пальним та відвезти в аеропорт.

Почали виконувати. Я попросила нам допомогти водія, у якого була містка машина. Чоловік згодився безкоштовно відвезти необхідне. У підвалі офісу ми забрали вільні баки, які у нас залишилися з якогось корпоративу і були придатними для використання. Олексій — наш фінансовий директор, знайшов АЗС, де можна було наповнити всі баки за готівку. Інший наш колега був на своєму авто та разом з ним ми супроводжували водія, який віз пальне.

Тільки-но ми вийшли з офісу, вперше в нашому місті пролунала повітряна тривога. Ми розгубилися, бо не знали, що робити: можна перечекати, коли вона скінчиться, але водночас скоро почнеться комендантська година, а заправки закриються і не встигнемо доїхати до аеропорту. Було лячно.

Але водій, який нам допомагав, сказав: «Ну що ви тут стоїте? Поїхали-поїхали!». І ми поїхали. Близько тонни пального заправили.

Коли дісталися місця, весь майданчик для паркування був наповнений військовими, які потім нам допомогли вивантажити баки. Ніколи не бачила стільки людей у формі та зі зброєю.

В якийсь момент хтось прокричав «Воздух!».

У цей момент у мене перед очима наче увімкнулася повільна зйомка. Я повертаю голову і бачу, як всі люди на майданчику перед аеропортом в розсипну побігли хто куди. Я теж почала шукати укриття, як в моменті один з військових хапає мене за «шкірку», вкладає під ялинку і сам лягає зверху. Поки я лежала на спині, у мене відтворилося в голові все життя. Адреналін зашкалював. Виявилося, що летіли наші.

Чоловік, який прикрив мене собою, допоміг встати, струсив бруд і сказав: «Девочка, прости». Я запам’ятаю це надовго. І мабуть, саме після цієї ситуації я відчула, що можу витримати все.

Коли вивантажували пальне, я бачила дуже багато молодих хлопців. Потім їм доведеться їхати на Харківський напрямок, в саме пекло. А ми залишалися тут.

Я відчула, що треба допомагати стільки, скільки вистачить сил, і що зупинятися просто не можна, бо розумію, на які жертви йдуть військові, які боронять нас на фронті.

Тож моє волонтерство — найменше, що я можу зробити з «теплої кімнати» вдома.

Зараз у нас в компанії два головних напрямки з волонтерства — закупівля автівок та необхідного спорядження для військових

На початку повномасштабної війни запити надходили на якісь звичні речі: каремати, спальники, взуття, одяг, форма. Вже потім з’явилися складніші замовлення: дрони, особлива оптика, спеціальні приціли, тепловізори й таке інше. Довелося розбиратися.

Тож закуповуємо абсолютно все.

От, наприклад, генератори. До цього я ніколи в житті не стикалися з ними, а тут дізналася і як вони працюють, і як їх під’єднувати. Напевно з 24 лютого 2022 року в усіх нас розширилися знання з різних специфічних воєнних напрямів.

Перші військові, які до нас зверталися, були рідні, друзі наших співробітників, або самі колеги, які приєдналися до ТрО або ЗСУ. У нас була одна умова, щоб хтось з наших знав людину, яка попросила допомоги, бо нічого не поробиш, шахраї завжди були, є і будуть.

Зараз ми маємо багато прямих зв’язків з військовими, тому напряму можемо допомагати та бути впевненими, що ця допомога надходить саме туди, куди це потрібно.

Є критерії, які нам необхідно знати, щоб взяти завдання в роботу

Це перші ввідні дані — ПІБ військового, номер частини та напрямок, де він знаходиться, та що необхідно придбати. Іноді можемо перевіряти запити від частин через наші канали військових, чи дійсно там знаходиться людина, яка до нас звернулася.

Були випадки, коли не всі військові орієнтувалися в тому, що їм необхідно. Наприклад, який тепловізор краще придбати, за 1 400 чи 2 700 доларів. Спочатку купували все, що просили та за будь-яку суму. Але з часом і досвідом навчилися самостійно розбиратися у таких речах. Тепер консультуємо, що саме можемо придбати та чому воно підійде. Бо виявилося, що якщо необхідна річ не найдорожча, це не означає, що у ній немає потрібних функцій і вона менше випрацює.

Добре, коли офіційний запит від частини. Це важливо. Адже коли ми купуємо щось за безготівковим розрахунком, це треба передавати в офіційному порядку на баланс частини по акту прийняття-передання.

Авжеж, війна — це точно не той момент, коли є багато часу на очікування і бюрократію. Тому іноді ми дізнаємося всі нюанси по запиту, щоб надати необхідне якнайшвидше.

Загалом у нас дуже багато військових, з якими ми працюємо вже тривалий час і вони періодично до нас звертаються. Ми знаємо їх, знаємо, де вони знаходяться і що допомога, яку нам вдалося надати, буде працювати на користь.

Окрім закупівлі необхідного для військових, перші місяці війни ми неодноразово виїжджали до них на позиції

Одного разу перед нами постало завдання дістатися Бахмуту і передати гуманітарку. На шляху було декілька точок, куди треба було заїхати: спочатку Краматорськ, потім Слов’янськ і декілька менших населених пунктів. Ми везли все: харчі, солодощі, «передачки» від рідних, амуніцію й таке інше.

Одним з пунктів призначення було село в Донецькій області. Там наші хлопці трохи далі від лінії фронту ремонтували танки та БТРи. Коли туди під’їхали, нас зустріла велика кількість собак. Військові їх підгодовують, бо село покинуте й хлопці живуть самі.

Нас дуже смачно нагодували макаронами по-флотськи. Всі військові, до кого ми б не заїжджали, намагалися нас пригостити.

Наприклад, у Слов’янську один військовий залишився на вахті та чекав на нас, всі інші були на позиціях. Так от він власноруч приготував деруни на пічці, яку обладнали в поламаному холодильнику. Це було дуже приємно і неочікувано.

Ми ще завозили хлопцям солоденьке, яке у нас залишалося в запасі. Вони таке полюбляють. 

Сама дорога від Слов’янська до Бахмуту була дуже небезпечна. Коли виїхали на неї, почалася перестрілка. Ми їхали й бачили, як над нашими головами пролітали ракети з обох боків.

Нам зателефонували військові й сказали зупинитися, поки вони нам виїдуть на зустріч. Тому до Бахмуту нам так і не вдалося дістатися.

У мене ніколи не було сумніву, що волонтерити — це емоційно важко

Важко бачити очі військових. Коли я їм кажу, що ми купимо автівку, або телефоную і прошу приїхати, бо підготували для них машину… вони не вірять. Не вірять, що це безкоштовно. Коли сідають за кермо, у них виникає щира радість в очах.

Думаю про себе, ну дали ми це авто, а вони зараз на ньому поїдуть на фронт. Як можна радіти? А вони радіють.

Ще стикалася з випадками, коли хлопці, яким ми щось шукали, купували, не виходять на зв’язок. Їм вже було непотрібно. Наприклад, на початку повномасштабної війни неможливо було знайти військові медичні аптечки. Їх взагалі ніде не було. Ми витратили багато часу на пошук і коли натрапили на щось більш-менш схоже, закупили та самостійно наповнили відсутніми препаратами.

І от я телефоную військовому, сказала, що все готово, можемо передавати, а він відповів зі шпиталю. Їхню бригаду розбомбили.

Лише двоє залишилися живі.

Це був той момент, коли я подумала, ну якби на когось більше натиснула, щоб швидше відправили, можливо, завдяки цим аптечкам більше життів було б врятовано.

Тож відповідальність лишається тягарем, хоча розумієш, що є об’єктивні обставини, але все одно совість гризе. Це важко. Взагалі, бути волонтером, це бути кораблем — іноді так штормить, що не знаєш, чи впораєшся.

Відволікає спорт і люди, яким ми допомогли та чиї життя врятували

На початку військовим складно було отримати бронежилети. Ми їх знаходили. І неодноразово хлопці писали, що переданий нами бронежилет врятував життя. Те ж з автівками, шоломами та багатьма іншими речами.

Нещодавно моя колега розмовляла з командиром однієї частини, він сказав, що завдяки нашій допомозі їм вдалося повністю укомплектувати декілька підрозділів, які знаходяться під Соледаром.

Вважаю, те, що ми робимо — це нормально. Це не щось надприродне, це може робити будь-яка людина

Кожен українець може підтримувати нашу армію, навіть якщо ви не можете волонтерити на постійній основі. Насамперед донатами. Можна скидати кожного дня хоча б по 5 або 10 гривень. Може здатися, що це невелика сума, але вона все одно важлива.

Ще ви можете порадити знайомим військовим, до яких фондів звернутися по допомогу, контактами людини, яка волонтерить, й таке інше.

Підтримувати можна не тільки армію, а і бабусь, дідусів, дітей і жінок, які залишилися без рідних, без домівки. Купіть їм їжу або необхідні речі.


Вірю, що Перемога буде найближчим часом і всі зітхнуть з полегшенням. А поки разом працюємо, допомагаємо і наближуємо цей день разом!

Читайте також