Ольга

Резюме
Примак Ольга Михайлівна
Адреса: м. Харків, Салтівське шосе, 264 Л, кв 36.
Телефон: [відкрити контакти](див. вище в блоці «контактна інформація»)
e-mail: [відкрити контакти](див. вище в блоці «контактна інформація»)
Дата народження: 01.04.1982.
Мета: отримання роботи письмового перекладача з англійської мови
(дистанційно).
Професійні навички:
• Впевнений користувач ПК;
• Володіння офісною технікою;
• Грамотність мови та письма;
• Знання етикету ділового спілкування;
• Володіння мовами: українська та російська мови - вільно; англійська –
рівень В 2.
Досвід роботи:
Вересень 2002 року - серпень 2016: вчитель англійської мови в
загальноосвітній школі. Зараз - приватний репетитор.
Освіта:
1999-2004 рр., Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С.
Сковороди, Факультет початкового навчання, спеціальність англійська мова.
Особисті якості:
відповідальність, організованість, цілеспрямованість, працьовитість,
комунікабельність, пунктуальність, вміння працювати в команді, здатність
швидко навчатися.

Приклади перекладів:

Restoring mothers to the historical record.
An epic history of motherhood highlights the indignity, violence and injustice
faced by mothers, alongside inspiring stories of women who fought against
established norms.
In the 2nd century AD, a famous gynaecologist from Ephesus, in modern
Turkey, wrote a treatise outlining the best care for pregnant women. In the tradition
of the Hippocratic doctors who had long been advocates of rest and the avoidance
of ‘bitter’ foods, Soranus, in his widely read Gynaecology, advised expectant
mothers to avoid emotional shocks that might trigger a miscarriage. More unusually,
he expressed a professional opinion that girls under the age of 15 should not become
mothers.
To a modern reader’s eye, some of Soranus’ opinions seem a little more
humane, more patient-centric than those of his predecessors. But – as Elinor
Cleghorn points out with decidedly un-hysterical clarity at the outset of this
sweeping indictment of efforts to control motherhood – he was still governed by the
prevailing belief that it was primarily the survival and health of the baby that
mattered, rather than of the gravida, or pregnant woman. Caring for the latter was
like building a strong foundation for the housing of a future citizen.
The conviction that children belong primarily to their fathers, male elders and,
more broadly, to society, is as longstanding as any crime of the patriarchy. For the
ancient Greeks, a woman and her womb were means to a sociological end – an
opinion that does not seem wildly dissimilar, 2,000 years later, to the attitudes of
anti-abortion states in the US. Then, as now, a woman was blamed for any
miscarriage she might suffer, even if (as is usually the case) the reason was unknown.
The legal consequences of miscarrying could potentially be lethal, as in the case of
the Englishwoman Joan Blackwell, who was sentenced to death in 1679 because her
illegitimate baby died after she ‘delivered alone without calling help’. The fact that
women in some US states today still face prison sentences for miscarrying makes
Cleghorn’s point all too neatly.
Cleghorn’s recounting of Soranus and his antenatal lifestyle guide made me
think of the commercial norms of modern surrogacy as a parallel. In particular, I
thought of the clauses included in surrogacy contracts which outline the legal
obligations of a woman paid to carry a child – even down to the type and quantity
of vitamins she must consume on a daily basis.
There is much to be said about men’s erasure of the labour of motherhood, and
Cleghorn, as one might expect from the author of Unwell Women, addresses the

subject with a quiet anger underpinning her scholarship, and a thoroughness that
sometimes threatens to overwhelm. But the scope and detail of her examples only
serve to prove her point that the obliteration of maternal sacrifice from the historical
record is as old as time. Even, as Cleghorn informs us, in the apparently
‘gynocentric’ cultures of the Bronze Age that worshipped female fertility in the form
of goddesses, the idea that a real ‘matriarchy’ existed is an academically disputed
one. The awe-inspiring power of female fertility has – as far as we know – never
resulted in a corresponding level of political power.
If that sounds depressing, there are many uplifting counterpoints in this epic
history of motherhood: Cleghorn is particularly compelling when she recounts the
personal efforts of individual women to achieve political power in relation to their
motherhood – those who have fought to lay claim to their own children, in particular,
and win legal custody in defiance of longstanding cultural norms. She is fiercely
meticulous in outlining efforts to overcome their default position as birthing
machines producing heirs for their fathers, and future workers – or future birthing
machines.
The figures and stories she brings to life are genuinely moving: Sojourner
Truth, for instance, a black slave woman who escaped her owner in New York in
1826 with her baby daughter, and later won a court case against a different white
man who had bought her son years earlier, reclaiming the boy who had been forcibly
removed from her by fighting against the cultural and legal designation of children
as “property” borne by women to be owned by men.
Other inspiring but more tragic stories involve women who turn to writing in
the absence of political power: the Englishwoman Sarah Pennington, for instance,
who in 1761 wrote a book called An Unfortunate Mother’s Advice to Her Absent
Daughters in the form of a letter to the children who had been taken from her after
she asked for a separation from her husband. The book defied her husband, who had
denied her any contact with them; she advised her daughters not to bow to his
‘command’ when the time came to marry. Other writers, such as Mary
Wollstonecraft, used their experiences to expose the plight of unwed mothers to a
wide audience by publishing works of fiction. Still others, like Elizabeth Jocelin in
1622, wrote private love letters to their unborn children while pregnant, rightly
convinced that they would die in childbirth.
This is where Cleghorn’s writing shines – in the personal, which is, of course,
deeply universal. Certainly, as a mother myself on the cusp of giving birth to my
third child, it was horribly easy to imagine the anguish experienced by some of the
women she writes about. At the conclusion of the book, Cleghorn pays tribute to her
own mother, who raised her alone in the 1980s, suffering unannounced visits to her

home by social workers checking there was no man on the scene who would
disqualify her for state help.
The indignity, violence and injustice of mothers’ treatment throughout the
ages does not always make for cheerful reading. But the author’s experience of being
mothered solo, with excellent results, inspired a book which is necessary, moving
and, ultimately, a deeply rewarding read.

Фіксування ролі матерів в історії.
Епічна історія материнства, що висвітлює приниження, насильство та
несправедливість, з якими стикалися матері, нарівні з натхненними історіями
жінок, які боролися проти загальноприйнятних правил.
У II столітті нашої ери, знаменитий гінеколог з Ефеса, нині сучасна
Турція, написав трактат описуючи найкращий догляд для вагітних. В традиціях
лікарів Гіпократа котрі довгий час були прихильниками відпочинку та
уникнення «гіркої» їжі, Соран у своїй відомій Гінекології радив мамам при
надії уникати емоційного шоку, що може спровокувати викидень. Напрочуд,
він висловлював свою професійну думку, що дівчатам віком до 15 років не слід
ставати матерями.
З позиції сучасної людини, деякі погляди Сорана здаються більш
людяними, більш орієнтовані на пацієнта, ніж переконання його попередників.
Але, як Елінор Клегхорн з виваженою та спокійною ясністю від початку
нищівного всеосяжного звинувачення у спробах контролювати материнство –
він все ще підпорядковувався поширеній думці, що найважливіше значення
має виживання та здоров’я дитини, а не породіллі або вагітної жінки.
Піклування про останніх було як побудова міцного підгрунтя для
житлових умов майбутнього громадянина.
Переконаність, що діти головним чином належать їх татам, старшим
чоловікам та, в більш широкому розумінні, - суспільству, є таким давнім, як і
будь-який злочин патріархату.
Для давніх греків, жінка та її лоно слугували засобом досягнення
соціальної мети – думка, яка не надто сильно різниться з поглядами 2000 років
потому, щодо відношення штатів в США, які проти абортів. Тоді, рівно, як і
зараз жінку звинувачували за будь-який викидень, який міг з нею трапитися,
навіть якщо (як це часто й відбувається) причина була невідома. Правові
наслідки викиднів потенційно могли бути смертельними, як у випадку з
англійкою Джоан Блеквел, котра була засуджена до смертної кари в 1679 році,
по причині того, що її позашлюбна дитина померла в наслідок того, що вона

«народила самостійно, не викликаючи допомогу». Той факт, що жінки в деяких
штатах США й до сьогодні стикаються з позбавленням волі за викидні - робить
позицію Клегхорн надто очевидною.
Розповідь Клехгорн про Сорана та його рекомендації щодо способу
життя під час вагітності змусили мене думати про комерційні стандарти
сучасного сурогатного материнства, як альтернативи.
Зокрема, я думала про умови, що включають контракти про сурогатне
материнство та визначають юридичні зобов’язання жінки, яка отримує
винагороду за виношування дитини - навіть аж до виду та кількості вітамінів,
які вона повинна приймати на постійній основі.
Можна багато сказати про знецінення чоловіками праці материнства, та
Клегхорн, цілком очікувано від авторки книги «Недужі жінки», розглядає цю
тему з тихою люттю, що лежить в основі її наукової роботи, а також
ретельністю , яка іноді перевантажує.
Проте масштаб та деталізація її прикладів лише слугує доказом її
правоти, що знецінення материнської самопожертви з історичних записів є
споконвічним.
Навіть, як інформує нас Клегхорн, у культурі Бронзової Доби, яка
очевидно була орієнтована на жінку, поклонялась жіночій родючості у подобі
богині, ідея того, що існував справжній матріархат є предметом суперечок.
Дивовижна сила жіночої родючості, як ми знаємо, ніколи не
конвертувалась у відповідний рівень політичного впливу.
Якщо це звучить гнітюче, є багато оптимістичних протиставлень в цій
епічній історії материнства: Клегхорн абсолютно переконана, коли описує
індивідуальні зусилля кожної з жінок у досягненні політичної влади стосовно
їх материнства - тих, хто виборював право на власних дітей, зокрема, та здобув
законну опіку попри перешкоди та всупереч встановленим нормам культури.
Вона надзвичайно ретельно підходить до планування зусиль, щоб подолати
типову позицію щодо того, що їх роль – бути машинами для народження
спадкоємців для їх татусів, майбутня робоча сила або майбутня машина для
того, щоб народжувати.
Образи та історії, які вона втілює у життя, справді зворушують:
Соджорнер Трут, до прикладу, чорношкіра рабиня, яка втекла від свого
рабовласника в Нью-Йорку в 1926 році зі своєю крихітною донькою, та пізніше
виграла судову справу проти іншого білого чоловіка, який купив її сина
кількома роками раніше; повернення хлопчика, якого було примусово
відібрано від неї шляхом боротьби проти культурного та правового визначення
дітей як «власності», яку народжують жінки, щоб бути власністю чоловіків.

Інші захопливі, проте більш трагічні оповіді про жінок, які знаходять
шлях до письма, не маючи реальної політичної сили: англійка Сара Пенінгтон,
наприклад, яка у 1761 році написала книгу під назвою: «Поради нещасної
матері своїм відсутнім донькам» у формі листа дітям, яких у неї забрали після
того, як вона просила розлучення з чоловіком.
Книга стала викликом для її чоловіка, котрий забороняв їй будь-який
контакт з ними; вона радила своїм донькам не коритися його наказу, коли
прийде час одружуватися.
Інші письменниці, такі як Мері Волстоункрафт, використовували свій
досвід, щоб висвітлити тяжке становище незаміжніх матерів широкій
аудиторії, публікуючи художні твори.
Ще інші, такі як Елізабет Джоселін у 1622, писала приватні любовні
листи до своїх ненароджених дітей будучи ще вагітною, була цілком впевнена,
що вони можуть померти під час пологів.
Саме тут її стиль письма розкривається найкраще – в особистому, яке,
звісно ж, є глибоко універсальним.
Безумовно, як мамі, яка ось-ось має народжувати свою третю дитину,
було надзвичайно легко уявити страждання, що зазнали деякі жінки, яких вона
описує.
У заключенні книги, Клегхорн віддає шану власній матері, яка
виховувала її саму у 1980-тих роках, страждаючи від несподіваних візитів до
її дому соціальних працівників, що перевіряли, чи немає поруч чоловіка, через
якого їй могли би скасувати державну допомогу.
Приниження, зневага, насильство та несправедливе ставлення до матерів
протягом століть - не завжди приємне для читання.
Проте, досвід автора про зростання з матір’ю-одиначкою, з відмінними
результатами, надихнув книгу, яка є необхідною, зворушливою, і зрештою,
глибоко корисною для читання.

Чому ми не пам'ятаємо, як були немовлятами: пояснення науковців.
Хоча у маленьких дітей пам’ять функціонує добре, більшість людей не
можуть пригадати події із раннього дитинства. Причина може полягати не у
втраті цих спогадів, а в неможливості отримати до них доступ. Іншими
словами доросла людина не можеш відкрити потрібні «файли» у пам’яті.Учені
називають явище втрати спогадів про раннє дитинство дитячою амнезією
Здебільшого люди нічого не пам’ятають подій, які були у віці до трьох
років, а до шести мають лише туманні спогади.
Як працює пам’ять у дітей.
Дослідження показують, що немовлята і навіть дуже маленькі діти здатні
формувати спогади. Їхній мозок записує переживання. Проблема не в тому, що
нічого не зберігається. Проблема в тому, що пізніше ми не маємо доступу до
цих спогадів.
Інакше кажучи, справа не в тому, що жорсткий диск порожній, а в тому,
що пароль для доступу просто зник або формат файлу змінився, і його просто
більше не можна відкрити для дорослих.
Щоб з’ясувати, як у малюків функціонує пам’ять, Сара Пауер, науковиця
з Інституту розвитку людини, побудувала цілу ігрову кімнату-лабораторію, в
якій вона ховала іграшку. Потім вона приводила малюків віком від півтора до
двох років, щоб вони знайшли іграшку. Пізніше вона повертала дитину назад і
перевіряла, чи пам’ятає вона, де була іграшка.
Іноді люди переконані, що пам’ятають щось з того часу, коли їм було
приблизно два роки, але насправді ці спогади можуть походити з фотографій
чи історій, які їм розповідали батьки.
В іншому дослідженні дітей просили розповідати про конкретні події
своїм батькам у віці трьох років. Потім дослідники перевірили спогади через
роки. Діти віком від п’яти до семи років пам’ятали близько 60 відсотків цих
подій. Але до восьми чи дев’яти років цей показник знизився ближче до 40
відсотків. Тобто ранні спогади не просто зникають, а ніби розпадаються з
часом. І цікаво, що діти пам’ятали більше, коли їхні батьки допомагали їм
будувати історію: ставили запитання, додавали деталі, робили її більш
наративною.
Чому наш мозок забуває?
Дослідження, над яким також працювала Сара Пауер, розглядало так
звану мікроглію. Це, по суті, крихітні клітини у мозку, які діють як команда
прибиральників.
Вони допомагають формувати мозок у процесі його розвитку. Вони
обрізають зв’язки між нейронами, позбавляються зайвого та, по суті,
допомагають організувати всі нейронні ланцюги.

Це дослідження виявило, що мікроглія може насправді відігравати певну
роль у тому, чому ми забуваємо ранні спогади.
В експериментах з мишами вчені фактично зменшили активність
мікроглії, і ці миші фактично зберігали свої ранні спогади довше, ніж зазвичай.
Це говорить про те, що мікроглія — це не просто пасивні очищувачі.
Вони можуть бути активно задіяні у тому, щоб зробити ці ранні спогади
недоступними.
Під час раннього розвитку мозок змінюється дуже швидко, формуючи
безліч зв’язків, а потім їх обрізаючи. І в процесі деякі з цих ранніх шляхів
пам’яті можуть бути порушені або реорганізовані.Воно може діяти як
своєрідне перезавантаження, очищення ранньої безладної інформації, щоб ми
могли пізніше створити стабільніші спогади.
Мозок працює так, ніби ми починаємо все спочатку. Тобто ми не
пам’ятаємо, що були немовлятами, не тому, що нічого не сталося, а тому, що
наш мозок був надто зайнятий розвитком, щоб зберегти ці спогади таким
чином, щоб ми могли отримати до них доступ пізніше.

Why don’t we remember how we were infants: explanations
from scientists.
Although memory of small children works well, the majority of mankind can
not to recall events from their childhood. The reason may not be the loss of these
memories, but the inability to access them. In other words an adult person can not
open the necessary «files» in the memory. Scientists call the concept of memory
loss about early childhood as infantile amnesia.
Mainly, people don’t remember anything from events that happened before
the age of three, but have only vague recollections until six.
How does children’s memory work?
Research shows that infants and even too small children can create memories.
Their brain records experiences. The issue is not that nothing is being saved, but we
don’t have access to these memories. In other words, the problem is not that the
rigid disk is empty, but the access password simply disappeared or the file format
changed and it is unable to open for adults persons.
To find out how children’s memory functions, Sara Power, a scientist from
the Institute of Human Development built an entire playroom-laboratory, where she
hid a toy. Then she brought children aged from one and a half to two years old to
find the toy. After that she brought children back and checked did they remember
where the toy was.

Sometimes people are convinced they remember something from that time
when they were about two years old, but in reality, these recollections may come
from photos or stories their parents told them.
In another research children were asked to tell their parents certain events at the age
of three. The researches checked recollections years later.
Children aged five to seven remembered approximately 60 percent of these
events. But to eight or nine years old this figure dropped to 40 percent.
Consequently, early recollections don’t just disappear, but it seems like they
are falling apart. Interestingly, children remembered more when their parents helped
them to create a story: put a question, added details, made a story more narrative.
Why does our brain forget?
Research, which Sara Power was also working on, revealed so-called
microglia. These are essentially tiny brain cells that act like a cleaning crew. They
help to shape the brain during its development. They break bonds between neurons,
rid them of disposable and, substantially help to structure all neural connections.
This research revealed that microglia could be a factor why we forget early
memories.
Using experiments with mice scientists in fact reduced microglia activity and
these mice actually retained their memories longer than usual.
This indicates that microglia is not just passive cleaner. It can be actively
involved in doing these memories inaccessible.
The brain undergoes changes very rapidly during early development forming
numerous connections and then cuts them off.
During the process some of these early ways of memory can be disrupted or
reorganized.
It may operate as a sort of reset, clearing initiatory messy information so we
can create more stable memories afterward. The brain works as if we are beginning
anew.
Consequently, we don’t remember that we were infants not because nothing
happened but because our brain was occupied with development in order to save
these memories in a way that we can access them later.