Бізнес без «теплої ванни»: як ветерани повертаються і створюють робочі місця

Work.ua робить усе можливе, щоб голоси ветеранів були почуті, а на ринку праці формувалося партнерство, засноване на повазі та спільній роботі. Нині публікуємо важливе інтерв’ю з Олександром Мартиненком, позивний Алекс, ветераном російсько-української війни та власником будівельного бізнесу «Ветерани плюс».

Воно буде корисним ветеранам, які шукають роботу або думають про власну справу. А також роботодавцям, що хочуть зрозуміти, яким є реальне повернення ветеранів у бізнес без усталених домислів.

Алекс пройшов шлях повернення до цивільного життя після поранення ще у 2014 році. У час, коли для ветеранів майже не існувало зрозумілих маршрутів у роботу і бізнес, а суспільне ставлення тільки формувалося. За ці роки змінилася країна, змінився ринок праці, й сьогодні ми дедалі частіше говоримо про культуру повернення ветеранів.

У цій розмові Алекс говорить:

• про свій досвід створення ветеранського бізнесу без «теплої ванни» преференцій;
• чому бізнес для ветеранів починається з роботи, відповідальності й виживання;
• чому соціальні проєкти для ветеранів мають робити ветерани;
• чому в команді важливо поєднувати ветеранів і цивільних.

Олександр Мартиненко
ветеран, ініціатор об’єднання «Ветерани плюс», підприємець

— Алексе, ти ветеран і власник будівельного бізнесу. Як взагалі з’явилась ця історія з бізнесом?

— Якщо чесно, спочатку це не був бізнес. Це був соціальний проєкт. Після 2014 року я побачив, що багато моїх побратимів збираються їхати за кордон: у Польщу, Канаду, ще кудись. Мене це сильно зачепило, це неправильно.

Бо виходила дивна і болісна річ: ти воював за країну, звільняв міста, віддав здоров’я, дехто — життя, а потім кажеш: «Мені тут немає місця, я їду». Для мене це було максимально нелогічно. Я цього не приймав.

Тому ми просто зібрали команду і почали працювати в Україні.

— Чому саме будівельний бізнес?

— Війна — це постійні руйнування. А будівництво — створення. Коли з чистої ділянки зводиш будинок, це дуже змінює голову. Плюс будівництво — це зрозуміла фізична робота, трудотерапія. Після війни багатьом саме це й потрібно, я сам через це проходив.

— Тобто бізнес одразу був ветеранським?

— Так. На піку в нас було майже 45 людей — всі ветерани. Навіть адміністрація складалася з дівчат-ветеранок, які проходили з нами шлях ще з Майдану.

Ідея була проста: щоб люди не їхали заробляти ті самі дві тисячі доларів у Польщу, а могли заробляти їх вдома.

Спершу грошей у цьому бізнесі було не так багато. Майже 90% того, що ми заробляли, йшло на зарплати, інструменти, матеріали, машини для хлопців. Я міг за аванс купити людині машину і дати їй у виплат, просто щоб у неї були транспорт і робота.

— Це звучить радше як соціальна модель, ніж класичний бізнес.

— Так і є. Це був соціальний проєкт. Але є великий плюс, коли працюєш зі своїми. По-перше, у тебе ніхто нічого не вкраде. По-друге, є максимальна відповідальність, щоб не підвести свій колектив. Як на війні: прикрити спину, підставити плече.

— Якими були перші проєкти?

— Один із перших проєктів був соціальний. У 2016 році в Ірпені ми відремонтували відділення на базі військового госпіталю для військових з ампутаціями. Бюджет був мінімальний, але завдяки знижкам і підтримці партнерів команда зробила справді класний об’єкт. З бюджету приблизно в мільйон гривень ми облаштували окремий блок саме для людей з ампутаціями. 

Уже потім почали будувати приватні будинки під ключ.

— Як ви пережили 2022 рік? Що сталося з бізнесом, коли почалося повномасштабне вторгнення?

— Багато з тих, хто працював у нас на будівництві, вже в перші дні стояли зі зброєю в руках. Бізнес зупинився, мабуть, на два місяці, не більше. Частина хлопців пішла на війну, частина, ті, хто були цивільними, залишилися й продовжили працювати. Тож ми зберегли кістяк.

Зараз хлопці повертаються після поранень, демобілізуються і знають, куди вони повертаються. Бізнес не зупинився, він живе.

— Ти публічно позиціонуєш компанію як ветеранський бізнес?

— Якщо чесно, ні. Не те щоб я цього соромився, але я не дуже в це вірю як у публічну історію. Іноді це виглядає маніпулятивно.

У нас немає «індульгенції» лише тому, що ми ветерани. Нам не повинні списувати помилки, надавати бонусів, податкових пільг чи особливого ставлення. Ми працюємо за тими самими правилами, що й будь-який інший бізнес, і не відокремлюємо себе від ринку.

Ветеран — це не той, хто ходить і кричить, що він герой. Для мене ветеран — це той, хто добре робить свою роботу, несе відповідальність і не чекає особливого ставлення. Ми свою дорогу вже знаємо. І роботу собі знайдемо завжди.

— Ти казав, що для тебе важлива ідея «ветерани для ветеранів»? Що ти вкладаєш у цю історію, коли говориш про свій бізнес?

— Соціальні проєкти для ветеранів мають робити ветерани. Це дуже проста логіка. Коли ти сам пройшов війну, ти інакше ставишся до роботи.

Ми дуже добре робимо проєкти для ветеранів, якісно, з мінімальними бюджетами. Часто навіть додаємо власні гроші, щоб зробити нормально, а не «для галочки».

От, наприклад, нещодавно відновили реабілітаційний басейн для військових. Інші компанії закладали бюджети на рівні 5–6 мільйонів гривень. Ми зробили це майже вдвічі дешевше і без втрати якості. Бо для нас це важливо. Бо це для своїх. Тут уже не питання прибутку, а питання відповідальності.

Тому для мене це принципово: якщо ми говоримо про реабілітацію, житло, простори для відновлення — це мають робити ті, хто сам знає, що таке війна. Інакше воно просто не так працює.

— Чому ти принципово не працюєш із державними грошима?

— Бо я цього боюся. У мене немає дядька в міністерстві, немає «криші» в якихось органах. Я бачу, як люди працюють із державними грошима, і не готовий до цього морально. Перевірки, нерви, постійний тиск, дивні вимоги, натяки — усе це дуже псує і процес, і людей.

Я знаю багато компаній, які працюють із державними коштами, і я бачу, який це має вигляд зсередини. Там ти займаєшся не роботою, а виживанням у системі. Мені це не підходить.

З фондами — зовсім інша історія. Це людські гроші. Ти розумієш, що за ними стоять донори, конкретні люди, довіра. І ти по-іншому ставишся до роботи. Тут немає бажання схалтурити чи «якось проскочити».

Ще один момент — відповідальність. Коли ти ветеран і працюєш для ветеранів, ти не можеш зробити погано. А коли до цього додаються державні кошти, усе дуже швидко перетворюється на формальність.

Тому для себе вирішив так: краще буду робити менше, повільніше, але своїми силами й з тими, кому довіряю. Без державних коштів. Це моя позиція.

— Ти згадував, що шукав співробітників. Як це працювало?

— Ми реально шукали людей через Work.ua. До цього намагалися по знайомих, через побратимів: хтось прийде, приведе ще двох-трьох. Але коли почалася повномасштабна війна, цей механізм перестав працювати — багато хто пішов воювати, багато загинуло.

А з Work.ua до нас почали телефонувати хлопці. Не раз, не два, а по десять разів. Ми не всіх брали одразу, але вони наполегливо добивалися відповіді. І зараз багато з них у нас працюють.

— А як шукачі розуміли, що це ветеранський бізнес?

— Ми прямо вказували у вакансіях, що шукаємо ветеранів у ветеранську компанію. І люди цілеспрямовано йшли до своїх.

Але важливий момент: у нас завжди були й цивільні. Ми свідомо змішували колективи — ветерани та цивільні разом. Бо якщо варитися тільки у своєму, то це ні до чого доброго не приводить. Якщо ти хочеш, щоб бізнес працював, ти маєш уміти працювати з різними людьми, з різним досвідом.

Коли ветерани та цивільні працюють разом, з часом зникає напруження. Хтось говорить про війну, хтось — про мікрохвильовки й сковорідки. Це нормально. Так і відбувається повернення в життя.

У нас було спеціальне правило: на роботі — тільки робота. Максимально завантажували проєктами. А вже поза роботою могли разом сходити в баню чи сауну. Важливо: без алкоголю. Там можна було просто побути разом, без напруги й говорити про війну.

Дуже важливо, щоб людина, яка повернулася з війни, знала: є колектив, є робота, і на неї там чекають.

— Що ти думаєш про бізнес-преференції на старті, коли ветеран повертається після служби?

— Може, це прозвучить непопулярно, але бізнес — це не про справедливість. Бізнес — це про виживання.

Після мого першого повернення до цивільного життя ще у 2014 році, я шукав не преференцій, а справедливості. Хотілося, щоб держава якось враховувала, що ти воював. Але з часом зрозумів, що бізнес так не працює.

Бізнес із преференціями — це вже не бізнес, а «тепла ванна». У ній можна сидіти, але далеко ти так не попливеш.

Єдине, що реально має сенс — це, напевно, якісь податкові речі. Якщо в компанії багато ветеранів з інвалідністю внаслідок війни, має бути менше навантаження на зарплати. Бо зараз виходить так: ти платиш людині дві тисячі доларів, і половину віддаєш на податки.

— Часто цивільні кажуть, що хочуть підтримати ветеранів, але не завжди розуміють як. Що, на твою думку, вони можуть і мають робити?

— Я скажу відверто: не всі цивільні прагнуть підтримувати ветеранів і ветеранський бізнес. У мене є знайомі, які ухиляються від служби, тож я не думаю, що вони хочуть зі мною співпрацювати.

Але є інші люди. Їх стає більше. Я, наприклад, перед тим як щось купити або замовити, завжди спочатку шукаю ветеранський бізнес. Навіть якщо це трохи дорожче. Бо розумію, кому я віддаю ці гроші.

Багато наших клієнтів такі самі. Люди, які замовляли у нас будинки ще до повномасштабного вторгнення, зараз самі воюють або дотичні до війни. Вони нас підтримують, бо знають, хто ми і як ми працюємо.

Тому відповідь проста: якщо ви справді хочете підтримати — шукайте ветеранський бізнес і замовляйте у нього послуги. Це і є нормальна, доросла підтримка.