«Ми пережили таке, що капець»: як ветеран відкрив бізнес за два тижні

У жовтні 2024 року бойовий медик, молодший лейтенант Володимир Савельєв підірвався на протипіхотній міні на Покровському напрямку. Попереду його чекала довга реабілітація.

Проте вже за кілька місяців чоловік відкрив у Львові коворкінг «Берег». Без грантів і програм підтримки — лише за власні заощадження й донати, які отримував під час лікування. 

Work.ua публікує його історію, бо вона про те, як людина з військовим досвідом знайшла своє місце у цивільному житті. І про те, як суспільство може допомогти або, навпаки, завадити цьому процесу.

Володимир Савельєв

ветеран, бойовий медик, молодший лейтенант і засновник коворкінгу «Берег»

Від дизайнера до бойового медика

До повномасштабного вторгнення Володимир працював дизайнером: проєктував меблі, упаковку, корпуси гаджетів, роботів. Також брав участь у соціальних ініціативах, займався прототипуванням. Згодом змінив сферу і почав працювати менеджером у магазині коміксів.

— Мені це дуже подобалося. Постійне спілкування з людьми, якісь історії.

У липні 2023 року він доєднався до Збройних сил України. Бойову підготовку проходив у Великій Британії.

— У нас були круті норвезькі інструктори. Вони (як це правильно сказати?) дали мені надію на те, що не все погано і на війні можна вижити. Там я захопився тактичною медициною та вирішив, що хочу розвиватися як медик. Командир підтримав ідею. 

Так Володя став стрільцем-санітаром, а згодом отримав кваліфікацію бойового медика.

 Перший бойовий досвід чоловік отримав у районі Старомайорського. Штурми, відбиття атак, часткове оточення, робота під вогнем. Крім того, що надавав медичну допомогу, він виконував функції провідника — заводив групи на позиції, прокладав нові маршрути.

— Потім мене відправили на офіцерське навчання, я став молодшим лейтенантом і очолив свій взвод. Далі — Покровський напрямок.

Реабілітація не закінчується, коли людина встала на протези

15 жовтня 2024 року Володимир підірвався на протипіхотній міні. Вибух забрав обидві ноги: праву ампутували нижче коліна, ліву — на рівні стегна.

Після цього почався довгий етап лікування. Чоловік переніс інфекцію, кілька операцій, заново вчився ходити й постійно відчував біль.

Однією з найважчих сторінок стала реампутація — повторне оперативне втручання, коли потрібно заново формувати культю, щоб людина могла користуватися протезом. Це означає: знову крісло колісне, знову все спочатку.

Реабілітація після таких травм не має чіткої точки завершення.

Навіть коли людина вже отримала протези й навчилася на них ходити, це не означає, що процес закінчився. Адже потрібно стежити за ногою, куксою, протезами. А ще це постійний дискомфорт.

— Люди з ампутаціями чутливі до перепадів погоди, вони впливають на біль у куксах. Іноді ти почуваєшся добре, а іноді ледве ходиш. У тебе постійно щось болить. Це все відбивається й на ментальному стані. 

Такий працівник у будь-який момент може не вийти на роботу, бо болить нога, зламався протез, вдарився. Або може знову потрапити в лікарню. Наприклад, знаю випадки, коли хлопці ходили на протезах і невдало впали: кістка тріснула або кукса пошкоджена. Це сильний біль. Користування протезами — це важка праця.

Для роботодавця тут виникає просте запитання: чи готова компанія до справжньої гнучкості — давати час на відновлення, лікарняні або просто паузи? Багато компаній поки до цього не готові. І тому ветерани з інвалідністю або не потрапляють на співбесіди, або йдуть після першого ж непорозуміння.

«Користування протезами — це важка праця».

Як правильно підтримати ветеранів

Володимир майже не стикався з людьми, які знецінювали б його бойовий досвід. Проте зазначає: 

— Була одна жіночка, яка запитала, чи воно того варте? Був ще один дуже «класний» таксист, який питав, що це за відчуття ставати на міну?

Є ще одна річ, яку ветерани з інвалідністю не люблять найбільше — жалість. Наприклад, одного разу жінка у кафе дала Володі 100 гривень… як милостиню.

— Люди просто не знають, як подякувати. Але ветерани не люблять жалості.

Натомість важливі інші речі: повага, можливості, розуміння, що ми рівні.

Ринок праці звик ставити запитання. Чи готові ми наймати ветеранів? Чи зможуть вони працювати? Чи не буде це складно? Але за цими запитаннями часто ховається та сама жалість тільки в корпоративному форматі. Володимир на це запитання не чекав. Він відчинив двері сам.

Коворкінг «Берег»: два тижні від ідеї до підпису

Після операції Володя повернувся додому у відпустку і відчув, що йому не вистачає людей. У госпіталі поруч постійно були пацієнти, медики, волонтери. Вдома стало тихо.

— Я зрозумів, що мене криє. Мені потрібні люди. Тоді я подумав: «А чому б не спробувати зробити щось своє, не ризикнути? Ти вже різне пережив, спробуймо зробити свій бізнес». Так і виникла ідея коворкінгу. Найкращий друг підтримав. Закрутилось.

«Для мене "Берег" — це місце сили».

Чоловік почав шукати приміщення. Третє стало тим самим. Його влаштували планування і стан ремонту, потрібно було лише доробити стіну в туалеті, щоб зробити його інклюзивним. Район теж здавався перспективним: багато молодих сімей і майже немає подібних просторів. 

Від ідеї до підписання договору оренди минуло два тижні. 28 лютого 2025 року коворкінг відкрився.

— Для мене «Берег» — це місце сили. Я довго думав над назвою й одразу відкинув будь-які військові назви. Не хотів нічого пов’язаного з мілітарі. Берег — це місце, де ти просто сидиш і спостерігаєш за водою. Де відпочиваєш. Де майструєш свій човен і відчалюєш або причалюєш. Вода змінює контури берега, інколи швидко, інколи раптово, інколи поступово. Тому «Берег».

Сюди можуть приходити фрилансери, віддалені працівники, підприємці. Для військових діє знижка. Компанії мають можливість оплатити робоче місце для свого співробітника-ветерана. 

Також у «Березі» планують навчання з тактичної медицини: Stop the Bleed, BLS, базові курси першої допомоги. Для Володимира це особисте питання:

— Знання тактичної медицини врятувало мені як мінімум коліно, як максимум — життя.

Він переконаний, що ці знання потрібні цивільним, бо війна може торкнутися будь-кого навіть далеко від фронту.

Що армія дає, чого не дає жодна бізнес-школа

На думку Володимира, досвід служби несподівано виявився корисним для підприємництва. Найважливіша навичка — делегування.

— Коли ти хочеш зробити все сам, нічого не вийде. Делегування, по-перше, звільняє часовий ресурс, а по-друге, інколи ти отримуєш навіть кращий результат, бо людина бачить те, чого ти не бачиш. Інша думка сприяє розвитку.

Ще одна річ — ставлення до труднощів.

— Є перешкода, але це не кінець світу. Крок за кроком, і все вирішиш. Це мантра, яка супроводжувала мене на бойових.

І третє — вміння просити про допомогу.

— Якщо ти чогось не знаєш, знайди людину, яка це знає. Армія і поранення дали мені цю «безсоромність». Вже не соромно підійти до людини, яка за статусом набагато вища за тебе, і питатися порад. Раніше я б так не зробив.

Делегування, стресостійкість, відсутність страху перед людьми зі статусом — це не «м’які навички» з тренінгу. Це компетентності, відпрацьовані в умовах, де ціна помилки була принципово іншою.

Люди, спорт і перший крок: що допомагає рухатися далі

Для Володимира найбільший ресурс — люди. Він заряджається від спілкування, нових знайомств, розмов. 

Другий важливий елемент — спорт. Чоловік грає у баскетбол на кріслах колісних. Це допомагає розвантажити голову, познайомитися з новими людьми й тримати фізичну форму.

— Ти ніколи не знаєш, кого зустрінеш на своєму шляху. Можливо, ця людина має ідеї або ресурс. Тому додавати спорт, додавати людей у своє життя, не боятися.

Багато ветеранів, каже він, хочуть відкрити власну справу, але не наважуються. Його порада проста: добре все продумати й порахувати, але не боятися пробувати.

— Ми пережили таке, що капець. То чому не спробувати? Не вийде, то не вийде. Це життя, ми всі помиляємося. Підприємець — це людина, яка готова йти на ризик. Але це, блін, круто зробити щось своє.

Анастасія Розлуцька, керівниця проєкту «Назустріч» в Work.ua, Володимир Савельєв, Дмитро Ільїн, ветеран, кар’єрний консультант.

Сьогодні Володимир проводить більшість часу у «Березі» і радо запрошує всіх до себе. Він переконаний: людям важливо бути серед людей.

— Ми маємо триматися купи, маємо бути підтримкою одне одного. Бо коли ми разом — ми сильні. Тому треба йти крок за кроком, інколи відпочиваючи, інколи відмахуючись від чогось зайвого. Але рухаючись далі.