24 лютого 2022 року росія напала на Україну. З того дня мільйони людей змінили свою цивільну професію на військову. Сьогодні тисячі з них повертаються, зокрема на ринок праці. Для того, щоб їх зрозуміти, потрібно читати. Література війни дає змогу пригадати та нести пам’ять про те, ким ми були до повномасштабного вторгнення, і ким хочемо бути далі.

Усі книжки в цій добірці написані людьми, які мають військовий досвід; які були або продовжують бути на фронті; проходили через армію, оборону міст, службу, втрати й повернення. І саме тому їхні тексти цінні — бо є осмисленням прожитого.

«Гемінґвей нічого не знає», Артур Дронь

Почнемо з книжки ветерана і письменника Артура Дроня. Якби мене попросили охарактеризувати її одним реченням, я б сказала — це книжка про те, що війна має імена. Вона про побратимів, матерів, дітей, коханих, про втрати та життя. Ця книга короткої прози є свідченням солдата про досвід великої війни. У ній є віра на фронті, братерство, страх, надія, смерть і Любов.

Артур Дронь говорить про себе. Він пише про людей великої Любові, на яких усе тримається. У його текстах з’являється Господь Окопний, починається Найновіший Завіт, стає опорою українська культура в рюкзаку.

Назва книжки звучить іронічно, але її сенс значно ширший. Жодна попередня воєнна проза не здатна пояснити нам нашу війну. Ця війна відбувається тут, і вона загрожує всьому, що ми любимо. Молоді українці воюють, бо мусять.

У свої двадцять три роки Артур має за плечима три роки піхотного досвіду, втрати наставників і побратимів, поранення і глибокі переосмислення. Це один із найсильніших мілітарних текстів часу повномасштабної війни.

Книга важка, але водночас у ній стільки світла і любові, що ця щирість обеззброює. Для мене це одна з найважливіших книжок про війну, яку ми не починали, але в якій маємо вистояти.

«Не народжені для війни», Артем Чапай

У цій книжці Артем Чапай пише про свою війну. Пацифіст, який у лютому 2022 року взяв до рук зброю, намагається зрозуміти власну роль у захисті країни й свої обов’язки як батька, письменника і військового.

Напевно, можна було б коротко сказати, що це книжка про еволюцію: як інтелектуал стає військовим, одним із тих, на кому тримається оборона. Тут читач знайде інформацію про навчальні центри та підрозділи, про життя між фронтом і домом, про дітей і дружину, а ще — про питання, на які немає зручних відповідей.

У тексті звучить ще одна важлива неоднозначність: війна оголює не лише мужність, а й здатність людини вигадувати для себе виправдання. І, власне, читаючи ці роздуми, розумієш, що це наче і про тебе, бо ти також шукаєш відповіді на ці запитання. Чапай пише про те, як легко сховатися за красивими словами, назвати власну дистанцію «інтелектуальним фронтом» або свободою вибору, і як складно після цього дивитися собі в очі. Ця розмова із самим собою спонукає до пошуку відповідей загалом.

Англомовна версія книги Ordinary People Don’t Carry Machine Guns увійшла до списку найкращих нонфікшн-видань року за версією The Washington Post, а українська назва «Не народжені для війни» точно передає її суть.

Ця книжка важлива тим, що показує внутрішню трансформацію. Людина повертається не лише з новим досвідом, а й із радикальним переосмисленням себе.

«З любов’ю — тато!», Валерій Пузік

Книжка режисера, журналіста, а нині військового Валерія Пузіка «З любов’ю — тато!» розповідає про людину на війні через листи, короткі всеохопні фрази, на яких тримається зв’язок із сином і дружиною.

У цих текстах війна входить у дім фразою «Все добре, але без дому важко», і відповіддю «І нам», у застиглій квартирі, де іграшки лежать так, як їх залишили, де білизна досі висить на балконі, а ліжко незастелене, ніби життя «до» просто вийшло на прогулянку і має повернутися. Але воно не повертається в тому самому вигляді. Плани на майбутнє стали минулим, і залишається тільки це «тут-і-тепер», у якому кожен день проживається як окремий шматок часу, відрізаний від усього іншого.

Пузік пише про фронт як про простір внутрішніх монологів, де багато жартів, приправлених чорним гумором, багато сміху, що обертається довкола смерті, і ще більше невисловленого. Там, у кузові ЗІЛа, серед зброї та боєприпасів, між словами «Виїжджаємо!» і коротким смс «Іро, їдемо», народжується ця дивна амбівалентність: з одного боку — постійна близькість смерті, з іншого — вперте бажання жити, любити, уявляти, яким буде син.

Особливими є листи до сина, де батько говорить як людина, яка боїться не дожити до моменту, коли можна буде знову просто разом поливати вазони чи читати книжки перед сном. Він радить вчитися, не боятися помилок, шукати свій шлях.

Книжка додає ще один вимір — батьківство на війні. Це важливо пам’ятати, коли ми говоримо про повернення ветеранів. Повертається не лише військовий, повертається батько, чоловік, син, людина з родиною, яка часто є головним мотивом рухатися далі.

«Усе на три літери», Дмитро Крапивенко

Журналіст і військовослужбовець пише про армію і показує, як функціонує військо: логістика, МТЗ, РАО, накази, побут, рятівний гумор і абревіатури, що для військового є щоденною мовою життя.

Кожен розділ названий трьома літерами або коротким словом: ТЦК, ЗСУ, ПТЗ, Бій, Тил, Дід. За цими трьома літерами стоять конкретні люди, рішення й ризик, і саме це робить книжку важливою для розуміння того, що насправді означає військовий досвід.

У Крапивенка багато гумору, діалогів, нецензурної лексики, і, як на мене, саме це є способом витримати війну. Він пише про строкатість війська, де поруч служать люди з абсолютно різним досвідом, від інтелігенції до колишніх ув’язнених; про те, як війна стирає соціальні межі; про віру, яка іноді міцнішає, а іноді руйнується; про мат як інструмент емоційної розрядки; про втому і ПТСР; про те, що повернення не означає миттєвого завершення війни всередині. У цих текстах багато сміху.

Для цивільного читача «Усе на три літери» — це можливість зрозуміти, чим живе солдат, про що думає і що його тримає. А для HR-ів і тих, хто працює з темою працевлаштування ветеранів, це майже довідник із перекладу військового досвіду на мову цивільної роботи.

Крапивенко, колишній головний редактор «Українського тижня», який із лютого 2022 року служить у Збройних силах України, показує армію як частину суспільства, з усіма її складностями й чеснотами, і саме тому його книжка стає текстом про порозуміння та людей, що воюють, живуть і помирають поруч із нами.

«Азовсталь. Сталева пресслужба», Валерія Суботіна

Є книжки про війну, які фіксують події, а є такі, що фіксують роботу всередині події. Ця книжка про витривалість. «Азовсталь. Сталева пресслужба» Валерії Суботіної — пресофіцерки, яка разом із побратимами пережила облогу Маріуполя та полон — говорить про професію в умовах повного руйнування реальності. І про роботу, яка не зупиняється навіть тоді, коли місто в оточенні, коли твій світ — це кілька підземних приміщень.

З одного боку, ця книжка про дисципліну, структуру, відповідальність. Люди перебувають в повній ізоляції, і фокус — на тому, про що казати, а про що ні, як про це сказати, щоб бути почутим, як залишити простір для надії та не брехати… Пресслужба тут — частина оборони.

З іншого боку, у книзі йдеться про життя, яке не зупиняється під землею. Люди одружуються, планують, п’ють каву, згадують дні народження, готують документи, тримають одне одного за руку.

Ще окрема лінія — про фіксацію втрат. Коли авторка пише про «шістдесят життів», це не узагальнення, а назви, обличчя, історії, що залишилися в пам’яті та у стінах заводу. Відчуваєш, як текст переплітається з особистим болем, і від цього сюжети сприймаються ще гостріше.

Для ринку праці це нагадування про те, що люди повертаються з досвідом кризового управління, стратегічного мислення, роботи під постійним тиском, і цей досвід не завжди видно в стандартному описі посадових обов’язків.

«Гра в перевдягання», Артем Чех

У цій книзі Артем Чех продовжує розмову, розпочату в «Точці нуль», але робить її ще глибшою. Бо це вже текст людини, яка вдруге входить у війну і вдруге змушена перевдягатися в піксель, розуміючи, що цю частину ідентичності більше неможливо зняти й сховати далеко в шафу. Це історія про спробу зберегти цивільну, довоєнну структуру себе під тиском армійського порядку, про досвід, який нікому не був потрібен, але став реальністю для цілих поколінь. Чех пише не стільки про події, як про самотність, невідворотність, біль і розпач, тому цей текст звучить подекуди різко.

У книжці багато втоми, зокрема від пікселя, який переслідує у снах, у пам’яті, у відчутті себе, і водночас багато пошуку опори, бо коли навколо руйнується світ, єдине, що лишається — це спроба зрозуміти, хто ти тепер і як жити з цим досвідом. Географія служби простягається від лісів причорнобильської зони до зруйнованого Бахмута, від можливості переночувати в теплій хаті до болотистих окопів і постійних обстрілів. І в кожному есеї відчувається напруга між бажанням утекти в іншу реальність і неможливістю це зробити.

Для читача це можливість побачити, як український солдат переживає себе у війську, як намагається мінімізувати вплив війни на власну ідентичність і як водночас розуміє, що повернення з війни вже не означає повернення до колишнього життя.

Підсумовуючи, це книжка про досвід, який не дозволяє почуватися добре, але може дати опору, щоб рухатись далі.

«Броньований розум. Бойовий стрес та психологія екстремальних ситуацій», Костянтин Ульянов

Ця книжка додає до особистих історій системність. Автор є сержантом ЗСУ та психологом. Він пояснює, що таке бойовий стрес; як працює реакція «бій, біжи, завмри»; як змінюється сприйняття часу; як хронічний стрес впливає на тіло, пам’ять і сон; що таке невидимі рани, ПТСР, депресія та суїцидальні ризики.

Автор говорить про необхідність підготовки, про психологічний «бронежилет», який допомагає мінімізувати шкоду. Він пише і про те, що з війни ніхто не повертається таким, як був раніше, і що йдеться не про повернення до попереднього стану, а про переорієнтацію з урахуванням змін.

Для роботодавців це важливо, бо йдеться про вміння бачити за посадою і резюме прожитий досвід, не знецінювати його і створювати таке робоче середовище, у якому людина може поступово впоратися з внутрішніми наслідками війни.

Ці книжки дають не лише емоцію, а контекст і розуміння. Війна має імена, і якщо ми будуємо нову культуру життя і роботи під час війни та після неї, наше завдання — знати ці імена, читати ці історії й навчитися бачити за словом «ветеран» фахівця, чий прожитий досвід підсилює його професійність і цінність для суспільства.