Як говорити про ПТСР на роботі: досвід ветерана та коментар фахівця

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — це хронічне порушення психічного стану, що може розвинутися після травматичної події.

Ветеран не дорівнює ПТСР. ПТСР не дорівнює погана поведінка. Це ніби очевидні істини, але в публічному просторі люди часто це нівелюють і спотворюють. У приватних розмовах, супермаркетах, офісах, соцмережах і навіть професійних HR-групах усе частіше можна почути швидкі ярлики: «у нього ПТСР, бо він ветеран», «так поводяться всі, хто повернувся з війни», «у всіх нас ПТСР».

Такі припущення непрофесійні, це домисли, зрештою, це пряме порушення етики роботи з людьми.

Поведінка — це поведінка. Медичний стан — це медичний стан. Діагнози ставлять лише лікарі.

Цю межу потрібно зберігати, коли говоримо про людей, які повертаються до цивільного життя та роботи після захисту країни. Work.ua поговорив з Дмитром Ільїним, ветераном, який має діагностований ПТСР, проходить лікування і працює у цивільному секторі. Ми також попросили ветерана, лікара-нарколога, психіатра, психотерапевта Олега Фітькала дати поради, як правильно говорити про ПТСР. 

«Багато людей думають, що знають симптоматику. Це не так»

Дмитро Ільїн

ветеран, кар’єрний консультант

Дмитро розповідає, що ПТСР йому діагностувала лікарка-психіатр у військовому госпіталі. Це сталось за 2 місяці після травмуючої події. Стан супроводжувався підвищеною тривогою, безсонням. Після лікування він повернувся до свого підрозділу, а згодом знову сталася госпіталізація та довгі місяці лікування.

Проте його особистий стан — це лише половина історії. Друга половина — реакції інших людей.

«Багато людей, які нічого не знають про ПТСР, думають, що вони розуміють, що це таке і знають симптоматику. А це не так», — каже Дмитро.

Найбільше шкодить те, що люди роблять висновки там, де не мають компетенції.

Найпоширеніший міт «ПТСР = агресія»

Дмитро одразу спростовує це припущення: «У мене ніколи не виникало агресії на роботі. Абсолютно ніколи». Для нього ПТСР має інакший вигляд: це періоди апатії, небажання щось робити, емоційне виснаження й зниження продуктивності в окремі дні.

«Продуктивність падала, бо ти згадуєш травмуючу подію і провалюєшся в думках», — пояснює він. Жодної небезпечної поведінки, жодних неконтрольованих вибухів, жодних інцидентів.

Але в соціумі живе інший образ. «Думають, а він же ненормальний, він може когось вдарити чи вбити», — каже Дмитро. Цей стереотип є найбільш токсичним. Він нівелює зусилля тих, хто бореться з ПТСР і стигматизує тих, хто його не має. ПТСР не робить людину небезпечною. ПТСР не означає некоректну поведінку. Це важлива рамка, яку роботодавці мають пам’ятати.

Що зачіпає людину, у якої насправді є ПТСР

У розмові Дмитро кілька разів повертається до того, що зачіпає найбільше:

• коли приписують симптоми, яких він ніколи не мав;
• коли ПТСР зводять до агресії;
• коли HR або колеги поводяться так, ніби знають, що з ним відбувається;
• коли намагаються пояснити поведінку діагнозом, до якого не мають стосунку.

Такі історії завжди мають одну спільну рису: вони шкодять усім ветеранам.

Що допомагає насправді: фахівці й людяність

Дмитро говорить про свій шлях боротьби з ПТСР. Перше: «Мені допомогло медикаментозне лікування та сеанси психотерапії. Лише фахова допомога, а не „поради знавців“. Ніяке „сам собі психолог“ чи „я знаю, як тобі краще“ не працює».

Друге, що виявилося критично важливим, це розуміння власного стану: «Головне — розібратися з собою. Зрозуміти свій стан і навчитися з ним жити».

Третє, пошук спеціалістів, з якими працює довіра: «Дуже важливо знайти своїх спеціалістів і свою терапію. Не займатися самолікуванням».

І четвертий аспект — це ставлення роботодавців. «Це про розуміння і людську підтримку, а не про особливе ставлення чи поблажки. Спілкування заходить зовсім по-іншому», — каже Дмитро.

У моменти найскладніших фаз лікування саме людяність, передбачуваність і нормальна комунікація допомогли йому втриматися на роботі.

«Головне — не вигадувати ярликів і не придумувати те, чого немає»

Дмитро наголошує на тому, що не треба зменшувати людини до діагнозу. «Допомога потрібна тій людині, яка хоче допомоги. Не варто її нав’язувати, якщо людина не зацікавлена».

Він закликає до простої й чесної комунікації: «Легко запитатися: що тобі потрібно, чим ми можемо допомогти?».

Приклад як не треба: «Мені сказали: „ми з такими, як ви, працюємо“. Виглядало так, ніби ти якийсь алкоголік, і тобі кажуть: ми з такими працюємо».

Саме тому повага до кордонів і нормальність у спілкуванні є професійною необхідністю.

«Треба ставитись до людини, яка повертається, як до працівника з особливим досвідом, досвідом війни», — підсумовує Дмитро.

Культура повернення — це про відповідальність

Культура повернення — це про відповідальність і людяність, які базуються на повазі до унікального, але складного досвіду, який отримали ветерани. Про фокус на їхніх сильних сторонах: дисципліні, стійкості, відповідальності, швидкій адаптації, здатності до дій у складних умовах.

Водночас важливо прийняти, що людина могла пережити травмуючі події й відповідно до цього потребує ясних правил, мінімізації тригерів, доступу до психологічної підтримки, інклюзивної комунікації. Це інвестиція роботодавця у працівника та в команду. Онбординг, менторство, передбачуваність процесів — те, що добре працює для всіх, але ветеранам допомагає особливо.

Усе одно повертаємось до базових речей: треба просто бути нормальним. Як з цивільними, так і з військовими, так і з ветеранами.

Не всі травми війни ми можемо побачити, проте від цього вони не стають менш реальними.

Олег Фітькало

ветеран, лікар-нарколог, психіатр, психотерапевт, доцент кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького

Те, що відбувається зараз у професійних спільнотах — це класична «пастка стигми». Коли HR-менеджер без медичної освіти списує конфлікт на ПТСР, він не допомагає ветерану, а, навпаки, ізолює його.

Ми повинні чітко розмежувати: є поведінка (яка регулюється трудовим кодексом та правилами компанії), і є медичний діагноз (який є лікарською таємницею і справою фахівців). Ось відповіді на найгостріші запитання на цю тему з погляду доказової медицини та професійної етики.

Чому небезпечно, коли HR, менеджери або колеги пояснюють поведінку працівника ПТСР без медичної діагностики?

Коли колеги чи керівництво починають грати в лікарів, це створює три руйнівні ефекти:

І перший — це ефект «бомби з годинниковим механізмом» — стигматизація. Приписування ПТСР будь-якому ветерану автоматично маркує його як «небезпечного» або «нестабільного».

Як зазначив вище Дмитро, це формує у колективу страх: «Він ненормальний, може когось убити». Це призводить до того, що колеги починають уникати ветерана або спілкуватися з ним неприродно, «як з хворою дитиною». Це принижує гідність людини, яка є професіоналом, і провокує соціальну ізоляцію, яка насправді й погіршує стан.

Підміна понять та безкарність. Якщо ми списуємо агресію (як у випадку з охоронцем) на ПТСР, ми ніби легалізуємо насилля — «Він не винен, це війна». Це хибна логіка.

ПТСР не є індульгенцією на правопорушення. Грубість, насилля чи порушення субординації — це дисциплінарні проступки.

Пояснюючи їх «діагнозом» (якого може й не бути), компанія шкодить самому ветерану, позбавляє його зворотного зв’язку, необхідного для адаптації.

Юридична та етична пастка. Діагноз ПТСР встановлює виключно лікар-психіатр за чіткими критеріями (наприклад, класифікатор МКХ-11). HR-менеджер не має компетенції це оцінювати. Публічне припущення про діагноз може розцінюватися як порушення приватності та дискримінація.

Як ПТСР насправді проявляється у ветеранів та чому агресія не є типовим симптомом?

Це, мабуть, найважливіший міф, який треба розвінчати. Агресія — не базовий симптом.

Згідно з міжнародними протоколами, агресія не входить до діагностичних критеріїв класичного ПТСР. Людина з ПТСР частіше схильна до уникнення, а не до нападу. Як описує Дмитро: «Це періоди апатії, небажання щось робити, виснаження». Людина замикається в собі, щоб не стикатися з тригерами. Агресія частіше зустрічається при інших станах, наприклад, наслідки контузій чи розлади особистості.

Ставити знак рівності між ПТСР і насиллям — це медична помилка.

ПТСР vs «У нас у всіх ПТСР». Фраза «ми всі травмовані» знецінює біль тих, хто справді має розлад.

Стрес і вигорання у цивільних — це реакція на тривале навантаження. Ви втомлені, дратівливі, але ваша картина світу цілісна, і відпочинок допомагає відновитися.

Клінічний ПТСР: це фізіологічна зміна роботи мозку внаслідок загрози життю. Це не просто втома. Це флешбеки (коли минуле відчувається як реальність тут і зараз), гіперпильність (постійне сканування небезпеки) та нічні жахи. Це стан, який потребує лікування (медикаменти + психотерапія), а не просто відпустки. Коли ми кажемо «у всіх нас ПТСР», ми нормалізуємо патологію і заважаємо ветеранам звертатися по специфічну допомогу, бо «ну всім же важко».

Які дії роботодавця є професійними, а які категорично ні?

Роботодавець має створити інклюзивне середовище, а не «санаторій суворого режиму».

✅ Професійні дії (зона відповідальності роботодавець / HR): чіткі правила гри. Ветерани, які мають бойовий досвід, звикли до чітких наказів та структури. Невизначеність (хаос у задачах, розмиті дедлайни) є більшим тригером стресу, ніж гучні звуки. Забезпечте прозорість процесів.

✅ Запитання замість домислів. Замість того щоб шепотітися за спиною, запитайте прямо: «Ми помітили, що тобі зараз складніше фокусуватися. Як ми можемо підтримати тебе, щоб ти міг виконувати роботу? Можливо, гнучкий графік чи перерви?».

✅ Адаптація простору. Якщо людина має гіперпильність (тривожиться, коли хтось ходить за спиною), запропонуйте робоче місце біля стіни або дозвольте працювати в навушниках. Це прості, безплатні, але дієві речі.

✅ Інформування, а не діагностика. Дайте всім працівникам контакти перевірених центрів психологічної підтримки, але залиште вибір за людиною.

Некоректні дії:

🚩 Героїзація з жалем («Ми з такими як ви працюємо»). Фрази, які підкреслюють «інакшість» ветерана, принижують. Не треба створювати атмосферу, ніби ви робите послугу, наймаючи його. Він професіонал, який приносить користь бізнесу.

🚩 Примусова психологія. Намагатися «розговорити» ветерана про війну, давати поради «відпустити ситуацію» або примусово відправляти до психолога, якщо людина не просила — це порушення особистих кордонів.

🚩 Толерування агресії. Якщо ветеран (як і будь-який інший працівник) порушує кодекс етики, кричить чи погрожує — реакція має бути стандартною дисциплінарною. Не бійтеся давати зворотний зв’язок. Відсутність чесної реакції на помилки дезорієнтує ветерана і заважає йому інтегруватися в цивільні правила життя.