Команда Work.ua 21 липня стала партнером сміливих змін Business Thinkers Forum. Захід був присвячений тому, як в умовах кризи й постійних викликів завдяки новому мисленню та побудові стратегій залишатися переможцями й встигати змінюватися разом зі світом.

На захід були запрошені спікери-візіонери, першовідкривачі, бізнесмени та філософи, які мислять на глобальному рівні та бачать розвиток суспільства і бізнесу з неочевидних боків.

Команду Work.ua хвилює проблема, над розв’язанням якої думає кожен роботодавець по окремості й ми всі разом — це дефіцит кадрів. Кількість вакансій на 90% відновилися до довоєнного рівня, а от конкуренція серед шукачів впала й призвела до ускладнень пошуку та найму працівників. Мінекономіки з цього приводу заявляло, що в наступні 10 років Україні доведеться знайти й залучити 4,5 млн працівників для реалізації післявоєнного економічного відновлення.

Тож на заході Work.ua намагався віднайти відповіді: як впоратися з викликами кризи кадрів, що можна зробити вже зараз та наскільки проблема масштабна й глобальна. Й ми зрозуміли, щоб розв’язати цю проблему, потрібно задуматися не тільки над швидкими й простими рішеннями, а й більш довгостроковими та масштабними.

Розібратися нам допоміг спікер Business Thinkers Forum Євген Глібовицький, експерт з довготермінових стратегій. Він розповів, як подолати кризу дефіциту кадрів, щоб у майбутньому ринок праці в Україні стабілізувався, роботодавці мали вибір серед кваліфікованих працівників і могли знаходити найкращих для себе людей. Ось що він сказав.

Євген Глібовицький
Євген Глібовицький
експерт з довготермінових стратегій, партнер компанії pro.mova, учасник Несторівської експертної групи

У нас історично мінімальна кількість потенційних батьків у суспільстві. Якщо ми подивимося на кількість українців дітородного віку, то їх так мало, як зараз, ще ніколи не було.

Навіть якщо завтра війна закінчиться тим, що путін здохне, росія розпадеться, а їхнє військо строєм піде геть з наших земель, і радість, мир та спокій сягне китайського кордону, після чого станеться величезний вибух народжуваності, то цих дітей не вистачить для того, щоб зламати тренд дефіциту кадрів.

Рівень народжуваності найважче стимулювати. Він змінюватиметься в міру того, як ми будемо виходити з суспільної травми, коли буде трансформуватися культура, традиційні уявлення про гендерні ролі, розвиватиметься система соціальної підтримки.

Це дуже довгий шлях. І він теж не гарантований. До прикладу: США і Європейський Союз мають приблизно аналогічні показники якості життя, але у США рівень народжуваності високий, а в ЄС — низький. Крім того, на якість і тривалість життя впливають релігійні та безпекові фактори, на які ми не маємо операційного впливу, тільки стратегічний.

В межах наявної кількості населення ми можемо боротися з високими показниками смертності, відсовуючи цей природний процес на пізніше. Але впливати на смертність нам вдасться тільки до певної межі, наприклад, ми не зможемо взяти й налаштувати систему громадського здоров’я так, щоб люди жили до 150 років. Продуктивна старість також дорого коштує. Висока якість життя в останні роки людини — це привілей заможних суспільств. Відповідно, найімовірніше, швидкого ефекту тут ми добитися не зможемо, на все це піде багато часу, не одне покоління.

Вихід, що залишається, — це імміграція до України.

Елла Лібанова (науковиця в галузі соціоекономіки, демографії та економіки праці, — прим. ред.) говорить, що якщо ми хочемо стабілізувати ринок праці, Україна має розпочати активну імміграційну політику. І кількість залученого населення з інших країн має дорівнювати приблизно 300 тисячам іммігрантів щороку.

Є невелика кількість країн, які почуваються в соціально-економічному плані гірше, ніж Україна, і які мають достатній запас людського капіталу. Найближчі з них — центрально-азійські країни.

Трудові мігранти з Центральної Азії активно присутні на ринку праці в росії. Якщо внаслідок просідання російської економіки частина з них почне дивитися в бік України, то для ринків праці це може стати полегшенням. Але всередині України поява іммігрантів з російськомовного простору може бути сприйнята як чинник повторної русифікації, тільки тепер через мігрантів. Молода українська ідентичність почуватиметься вразливою ще якийсь час, тому зменшення культурних ризиків імміграції буде політично важливим.

Розв’язання цієї проблеми потрібно шукати в розвитку спрямованих назовні українських культурних інституцій: нам потрібно щоб іммігранти починали вчити українську мову, історію України, базові відносини у суспільстві — в ідеальному випадку — ще у себе вдома.

І друга річ, яка теж дуже важлива для інтеграції: щоб представники тих етнічних, релігійних груп, національностей, які будуть приїжджати та інтегруватися, мали можливість, адаптувавшись до суспільства, отримати доступ до соціальних ліфтів в Україні. Іншими словами, щоб серед них були не тільки некваліфіковані працівники, але й, наприклад, випускники Києво-Могилянської академії, ті, хто зрештою працюватиме на добре оплачуваних професійних чи управлінських посадах тощо. Таким чином буде стимул для інтеграції в українське суспільство у всій повноті: соціально, економічно, культурно.

Для цього нам потрібно готувати їхніх дітей поза межами України до ЗНО та вступу в українські університети, так само як це роблять в Україні умовні British Council чи Goethe Institut. Тобто створений кілька років тому Український інститут, який є складовою частиною МЗС, повинен був би мати не 40-60 мільйонів гривень бюджетного фінансування щороку, а один, півтора, два мільярди гривень для розгортання мережі не тільки на Заході, як зараз, але й в країнах міграційного інтересу.

Раптом виявляється, що ми коли говоримо про український ринок праці та дефіцит кадрів, необхідно розглядати вплив культури на ці речі. Це неочевидний зв’язок. Але працювати над культурними аспектами треба починати вже зараз.

Зусиллями громадянського суспільства ми вже маємо купу зроблених у цьому напрямку речей. Наприклад, у Києві із діючих мечетей всі, крім, здається, однієї, перейшли на українську мову, навіть враховуючи те, що більшість віруючих мусульман спілкуються переважно російською. Процес українізації відбувається в різних сферах, зокрема в тих, де багато іноземців. Треба посилювати цю тенденцію.

За час становлення незалежності Україна перейшла на громадянську модель ідентичності (основою для набуття української ідентичності є громадянський вибір — прим. авт.). Але зробивши це Україна не заперечує етнічну модель ідентичності (основою для набуття українськості є українське походження — прим. авт.).

Іншими словами, українськість важлива. Людина, не будучи українцем з походження, може стати українцем за власним вибором. Так само як може бути одночасно грузином і українцем, кримським татарином і українцем. Очевидно, що впродовж проведення політики імміграції ми через якийсь час побачимо, що можна бути киргизом і українцем, узбеком і українцем тощо.

Але, впроваджуючи таку політику, ми будемо вступати в дисонанс зі значною частиною практик ЄС. Це один із реальних викликів — Україна намацує північноамериканську модель управління своєю ідентичністю, але при цьому інтегрується в більш традиціоналістський простір держав ЄС. Це одна із причин, чому важливо, не ставлячи під сумнів нашу євроінтеграцію, поспішати рівно з тією швидкістю, з якою Україна зможе переконатися, що її фронтирність, якщо хочете, північноамериканськість устрою буде поміщатися в рамки норм ЄС.

Це якраз те питання, де, можливо, домашню роботу з адаптації треба буде робити не тільки Україні, але й союзу, до якого Україна вступає. Поспіх може спонукати до швидких і простих рішень, які потім набагато дорожче і складніше піддаються корекції. Історія імміграцій до Європи кінця XX століття рясно всіяна стратегічними помилками й хибними припущеннями, які потім дорого коштували суспільствам і економікам.

І, зрештою, якщо ми хочемо стабільної демографічної ситуації — мусимо знайти надійне безпекове рішення.

Це буде дорого коштувати. Зростання частки ВВП на оборону на додаток до зростання частки на здоров’я, оновлення інфраструктури, розвиток людського капіталу означатиме, що в певний момент на все не вистачить і потрібно буде пріоритезувати. Українці вміють, але дуже не люблять затягувати пояси.

Навчитись ефективно контролювати державу та розподіляти ресурси відповідно до довготермінових, а не операційних потреб — це виклик. Ми поки що не вміємо дивитись на довгі горизонти планування, розраховувати зміни контекстів наперед (хто в бізнесі був готовий до повномасштабної війни?) не любимо себе самообмежувати й бути терплячими. Юна українська суб’єктність тільки нещодавно дорвалася до свободи, поки що дуже крихкої, й вдихнула на повні груди. Доведеться навчитися відмовляти собі в чомусь і відкладати щось на завтра.

Ми вступили в доросле життя, і якщо хочемо грати такі серйозні міжнародні ігри як міграція, глобальна конкуренція, нам треба стати дуже свідомими й передбачати та розуміти розмаїття наслідків кожної нашої дії.

І це все також залежить від того, чи зможемо ми наростити людський капітал. Для цього нам необхідно взяти на себе відповідальність й впливати на вибір очільників українських інституцій і, як бачимо, навіть особа на чолі Міністерства культури має значення для розвитку бізнесу.

Читайте також