Женя Галич — лідер гурту O.Torvald, старший лейтенант. Музикант приєднався до лав захисників ще на початку повномасштабного вторгнення.

У проєкті «Людина в Пікселі» розмовляємо з Женею про рішення стати на захист країни та місію зараз, реабілітацію і реінтеграцію ветеранів та значення кожного в обороні державності. Якою має бути комунікація між військовими та цивільними, чому можливість реабілітації повинна бути у кожній сфері та що аж ніяк не можна забувати людям — про це та більше читайте у розмові нижче.

Також ви можете послухати та переглянути епізод із Женею Галичем 👇

«Ти маєш повертатися в середовище, яке готове до твого повернення»

Входячи до складу 135-го батальйону 114-ї окремої бригади тероборони, побував у різних гарячих точках. Про свої теперішні обов’язки багато деталей не розповідає, каже коротко: зосереджується на матеріально-технічному забезпеченні ЗСУ та реабілітації ветеранів.

Відповідаючи на запитання про власну місію зараз, Женя каже: усіма своїми можливостями, якостями, навичками долучатися до наближення перемоги.

«Так сталося, що в армії я спробував себе в кількох іпостасях. І з самого початку всі мені говорили, що моя основна місія — це комунікувати цивільною аудиторією для того, щоб своїм прикладом показувати, що в армії всі професії потрібні та важливі.

Якщо під час нашого подкасту ми зможемо розказати, розжувати слухачам і глядачам, що таке Сили оборони, на чому зараз взагалі будується оборонна ланка нашої країни, що відбувається в Збройних силах, ким я був і ким став, якщо це когось змотивує — це добре. Когось надихне, когось розчарує, хтось мене захейтить, бо зараз я не на фронті й так далі — це все окей, ми маємо про це говорити й говорити відкрито», — ділиться він.

Додає, що зараз зосереджений на роботі з наслідками війни та можливостях ці наслідки мінімізувати.

«За допомогою всього цього я будую якісь мости. Зараз я намагаюся інвестувати весь свій час на реабілітацію військових. В основному це психологічна реабілітація для тих, хто страждає посттравматичним синдромом, тривожними розладами, наслідками частих контузій. Наслідками того, що вони бачили. На це ми скеровуємо свої зусилля максимально».

Женя ділиться: коли лише почав зіштовхуватися із проблемою посттравматичних синдромів у військовослужбовців, то зрозумів, що не менше травмовані родини військовослужбовців, їхні діти. Щоб взяти ситуацію під контроль, говорить: потрібно найперше працювати із суспільством загалом, залучаючи також партнерів та надаючи кваліфіковану медичну допомогу.

«Найперше, потрібно працювати із місцями, до яких військовослужбовець повертається. Це однозначно мають бути цивільні міста, куди військові приїжджають після поранення, у відпустку, на реабілітацію, на вихідні. Тобто ти маєш повертатися в середовище, яке готове до твого повернення. Натомість частіше за все ти повертаєшся в середовище, якому байдуже, в середовище, де регулярно затримують за корупцію, де навіть тендери на ті самі реабілітаційні центри або якісь ініціативи виграють ті, хто не має до цього стосунку, просто за відкат.

І коли ти повертаєшся з фронту, де вчора загинув увесь твій підрозділ, а ти залишився один, коли чуєш ці новини, читаєш це… За що, навіщо ти віддав своє здоров’я, наші хлопці та дівчата віддали своє життя? Тому потрібно працювати саме з середовищем, у яке повертаються військовослужбовці».

Женя наголошує, що колективний підхід до реабілітації військовослужбовців та їхніх родин має бути зосереджений не тільки навколо шпиталів та реабілітаційних центрів. За його словами, це мають бути також організації на рівні адміністрацій, які створюватимуть умови для повернення військових без відкатів і хабарів.

«Нещодавно я був у фантастичному місці, у реабілітаційному центрі UNBROKEN у Львові. Вони зараз будують містечко. От, до прикладу, військовослужбовець перебуває у реабілітаційному центрі, пройшов реабілітацію. Як наступний крок реабілітації, він може забрати свою родину, переїхати в це містечко і жити у службовій квартирі чи будиночку, відновлюватись. І тільки після того, як відновиться повністю, він здає ключі наступному військовослужбовцю. Ця ініціатива абсолютно правильна», — розповідає він.

«Комунікація між цивільними й військовими має бути на найвищому рівні»

Женя Галич вважає, що комунікація — це однозначно проблема у загальній мобілізації. Каже: не було достатньо зрозумілої комунікації між цивільним населенням і військовими.

«Зараз кожна бригада, кожен підрозділ, кожен батальйон, окремі підрозділи — усі вони намагаються медіазувати себе для більш лояльного рекрутингу. На мій погляд, саме комунікація між цивільним населенням і військовими має бути на найвищому рівні.

Я щойно повернувся з київського госпіталю. Там є побратими, які нещодавно потрапили під артобстріл, там були загиблі, є скалічені, є люди, які у важкому стані. Один із них — мій найкращий друг, зараз він лежить в госпіталі, ми от щойно з ним каталися на кріслі колісному і говорили про це.

До мене підходять медсестри, впізнають у мені співака і кажуть, дякуємо, що там служите, дякуємо, що долучилися. В якийсь момент винесли гітару, мовляв, може, ви нам щось заграєте. Я почав грати на поверсі, зрозумів, що зібралась така кількість поранених, їхніх дружин, якісь дітки прибігли, медсестри, лікарі. Я зіграв дві пісні, побачив усмішки — і такий думаю: блін, може, в цьому є місія, може, в цьому є комунікація. Може, в цьому є розуміння того, що кожен має бути на своєму місці. Мотивація з гітарою, мікрофонами й так далі — це одна мотивація, мотивація перемогами — це зовсім інша мотивація. І вони обидві працюють», — ділиться він.

Додає, що в будь-якій війні використовується і соціальна, і військова, і політична, і культурна складові.

«Я вчора був на фільмі про Назарія Яремчука. Під час перегляду я плакав і вийшов такий натхненний. Скільки років радянська влада крала у нас наше, українське. Зараз дійсно є шанс все відбудувати, знищити в собі радянське — і тут кожен має бути на своєму місці однозначно.

Я не берусь судити, наскільки впливаю на ті чи інші думки людей. Але знову ж таки — коли ми проводимо тренувальні табори, тренуємо військових, проводимо курси з такмеду, після цього можемо просто сидіти пити каву, коли їздимо до поранених, їздимо на «передок» і привозимо якісь матеріальні штуки, коли виїжджаємо і відпрацьовуємо якісь задачі, мені здається, що в будь-якій із цих ланок я можу маленькими кроками, може, зі ста людей одну мотивувати. Зі ста підрозділів один забезпечити, зі ста задач виконати одну задачу».

«У сучасній українській армії є місце кожному»

Доєднавшись до Сил оборони на початку повномасштабного вторгнення, Женя став командиром взводу. Згадує: у його підрозділі були абсолютно різні люди — починаючи від мільйонерів, які віддали майже всі свої гроші на розвиток підрозділу, закінчуючи людьми, які ремонтували важку сільськогосподарську техніку.

«У нас було недостатньо зрозумілого, класного ризик-менеджменту. Саме людей, які розуміли, що з десяти — один штурмовик, два пілоти, двоє механіків і так далі. Якості людей потрібно оцінювати із самого початку. Так сталось, що, на жаль, у нас почалась раптово повномасштабна… Знову ж таки: ну як раптово. Ми знали 8 років, що у нас іде війна — і всі ці 8 років ми могли готувати кадри.

Із самого початку не вистачало офіцерського складу, кадрових військових, які розуміли, як створювати операції, ті чи інші структури, механізовані підрозділи, бплашні підрозділи. Звісно, зараз усе набагато простіше, тому що ми все ж видихнули, зрозуміли, що потрібно робити, які кадри потрібно залучати й, на мій погляд, наразі в українській сучасній армії є місце кожному. Кожен зможе себе знайти: починаючи від усіх навичок, які ти використовував у цивільному житті, фізичної підготовки, моральної підготовки.

Не всі готові бачити смерть, ми це розуміємо. Але так чи інакше, якимось чином за допомогою своїх внутрішніх якостей долучитися до Сил оборони — ми точно знайдемо всі собі місце», — наголошує він.

На думку Жені Галича, зараз делегування на місцях більше. Командири сприяють тому, аби всі люди будуть на своїх місцях. Згадує: таким є його комбат — людиною, яка знаходить правильні слова.

«І коли ти рвешся в бій або навпаки — перед боєм тобі страшно, він давав розуміння, де хто корисніший».

«Зараз усі ховають очі»

«Мені неприємно про це казати, і я не хотів би цього робити, але це неприємні речі, які потрібно озвучувати. От я сьогодні вперше за довгий час одягнув форму в місті. Не поза містом, а саме в місті. Пройшовся три квартали, може, два з половиною.

Раніше ти йдеш — і бачиш такі захопливі погляди, блін, класно. А зараз всі ховають очі — і навіть не тільки чоловіки, але й дівчата ховають очі. І я не розумію чому. А коли людина приїжджає в місто, яке не Київ, не Харків, не Львів, а невелике місто. Людина приїжджає з пораненням, яке забрало частину його здоров’я, частину його тіла. То перехожі ховають очі, вони намагаються не бачити всього цього, їм некомфортно все це бачити», — розповідає Женя.

Саме тому, пояснює він, зараз важлива підготовка цивільного населення та постійна робота із ним — тут і роз’яснення від держструктур, і години психологічної роботи з колективом. Якщо людина після служби хоче повернутись на роботу, потрібно створити умови, де вона продовжить розвиватись.

«Нам усім у лютому 2022 року сказали: „Ви усі потрібні армії. І от людину, до прикладу, із селища міського типу, де були проблеми з роботою, взяли в армію, почали виплачувати спочатку одну зарплату, потім президентську премію, потім — бойові. Коли закінчиться війна, ми маємо підтримувати тих людей, а не кидати, не казати, що тепер ви знову повернулися у своє селище міського типу і тепер ви нікому не потрібні“.

«Не можемо собі дозволити забути — ні ми, ні діти, ні держава»

«У мене син, йому 7 років, Данило Галич. Він взагалі дуже активний соціально, дуже патріотично налаштований. От приїжджає нещодавно до мене на канікули, бачить військового в місті, і так шепоче: „Тату, можна, я скажу „Бажаю здоров’я“. Кажи. Він підходить і так: „Бажаю здоров’я!“ Хлопці аж лякаються: „Бажаю-бажаю“. А він: „Дякую вам!"»

Не всі навіть хлопці знають, як реагувати, але настільки мене це тішить, що він сам хоче подякувати. Каже: «Тату, а можна з твоїм командиром познайомитись?» Познайомився, постійно йому дякував, розпитував, як бойові дії ведуться і так далі. А потім каже: «Тату, ти знаєш, я теж хочу бути військовим». Я кажу: «Дай Боже, не будеш»», — згадує Женя.

Він вважає: маємо виховувати націю, яка буде абсолютно адекватно сприймати те, що у час їхнього дитинства в країні були бойові дії, які захищали її незалежність.

Тато Жені — військовий, тому ще малим він запам’ятав час, коли велика кількість українців повернулись із війни в Афганістані.

«Скільки було скалічених українців — і доль, і тіл. Пам’ятаю, що були деякі хлопці, які спивалися у дворі в нас в Білій Церкві. Їм ніхто з держави не допомагав, вони були покинуті. І я з жахом уявляю, наскільки в рази буде більше травмованих людей травмованих після війни. Ми не можемо собі дозволити забути — ні ми, ні діти, ні держава. Не можемо. Не можемо перетворитися у радянську владу, яка забивала на все.

Ми маємо бути Європейською державою, яка піклується про ветеранів, про тих людей. У нас не тільки військові віддають своє життя і здоров’я, ми маємо піклуватися про також про рятувальників, які бачили всі ці жахи війни, про лікарів, з чиєю допомогою більшість хлопців та дівчат стають на ноги. Про все це ми маємо говорити, спілкуватися, таких подкастів має бути сотні. Якщо потрібно, щоб їх було тисячі, значить, має бути тисячі. Потрібно говорити».

«Можливість реабілітації повинна бути у кожній сфері»

Можливість реабілітації для людей, які повертаються із бойових дій, має бути в абсолютно кожній сфері. На цьому Женя Галич акцентує постійно.

«Наш барабанщик, Діма, він створює абсолютно різні драм-кола. Бере різні інструменти — це можуть бути барабани, дарбуки, шейкери, що завгодно. І коли вже в хлопців є більш-менш розуміння того, чим вони можуть реабілітуватися, коли вже є більш-менш психологічна стабільність, то створюються кола, у яких хлопцям ці інструменти роздають. Вони із ними займаються, грають, просто створюють якісь ритми.

А ще у нас є знайомі хлопці, які створили мотомайстерню, де роблять інклюзивні мотоцикли. Ці мотоцикли спеціально розроблені так, щоб можна було їздити на протезах. І я вважаю, що у будь-якій сфері має бути така можливість реабілітації.

Під час реабілітації ми маємо створити середовище, в якому ти можеш приходити в автомайстерню, якщо ти був автомайстром, і крутити гайки. Тобі дозволять це робити за допомогою не двох рук, а однієї. Якщо ти любив риболовлю, мають бути створені якісь відповідні риболовні клуби. Усе має повертати бажання жити у цих людей, які повернулися з війни», — розповідає він.

Додає, що впровадження інновацій в реабілітаційний процес — справа інвестицій, зокрема на державному, обласному та міському рівнях. У командах мають працювати кваліфіковані спеціалісти з відновлення, починаючи від психотерапевтів, психологів, психіатрів і закінчуючи медичним персоналом, які спостерігатимуть за фізичним і ментальним станом пацієнтів.

«Серед великих компаній зараз дуже багато ініціатив. Нещодавно одна з таких великих компаній зв’язалась з нами та попросила провести лекцію для співробітників, які, по-перше, мобілізуються, по-друге, повернулись з війни, по-третє, для цивільних співробітників стосовно того, як їм поводитись. Цих корпорацій з’являється все більше і більше. Корпорації проводять сесії, під час яких військовослужбовці, ветерани, лікарі, психологи говорять з цивільним населенням про те, як поводитись із людьми, які залучені до бойових дій або були залучені повернулись».

«Це буде одна із найсильніших армій світу»

Говорячи про армію майбутнього в Україні, Женя Галич наголошує, що це — сучасна, інноваційні й системна армія, яка не збирається виключно під бойові дії або під повномасштабне вторгнення.

«На мій погляд, із досвідом бойових дій, які Україна пройшла за цих 10 років, це буде одна із найсильніших армій світу. Питання виключно до держави, яка має забезпечити таку армію всім необхідним для того, аби вона хотіла бути системною. Починаючи від гонорарів, контрактів і закінчуючи матеріально-технічним забезпеченням.

Ситуація, у яку нас усіх кинули, помістили — це не просто українська трагедія, це трагедія всього світу. Наразі ми маємо боротися проти тупого агресора, який не бачить нічого, крім застосування сили, ми маємо боротися своїм інтелектом, силою і можливістю групуватися і пристосовуватися до тих чи інших технічних, військових або політичних, економічних інновацій».