«Якщо розумієш, що це війна, то маєш бути залученим», — власник LA П'ЄЦ Роман Боднар про зміну власних пріоритетів та завдання кожного українця

Роман Боднар — бізнесмен, власник компанії LA П’ЄЦ та військовий Сил спеціальних операцій Збройних сил України. До лав захисників приєднався у перший місяць повномасштабної війни, тому що вважав це єдиним правильним кроком для себе. Роман наголошує, що зараз абсолютно усі мають бути або залученими до війська, або допомагати армії.

У проєкті «Людина в Пікселі» Роман розповів про дорогу до України у перші дні повномасштабного вторгнення, рішення стати на захист держави, виклики під час служби та повернення до цивільного життя між виїздами.

Епізод із Віталієм Литвином можна також послухати та переглянути: 

«Знав, що я в тому місці, де маю бути»

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Роман був за кордоном. Із сім’єю саме відвідував «Експо-2020» — виставку в Дубаї. У перший же момент, коли дізнався про все, що відбувається, подумав: «Чому я не в Україні?» та відразу розпочав шукати можливості дістатися дому попри повну відсутність квитків. Зрештою, йому вдалося потрапити в Угорщину, а з неї — в Україну.

«Я дружину і дитину залишив там [в Угорщині, — прим. ред.], собі взяв рюкзак і пішов.Коли в’їжджав до України, у мене таке відчуття гордості було. Заходиш з рюкзаком, у тебе там вода, якісь документи. На виході, звичайно, у третій день вторгнення тисяч людей. Це маленький пропускний пункт поблизу Чопа. А я заходжу — і максимально щасливий, що я ступаю на свою землю. Знав, що я в тому місці, де маю бути, у тій країні, де я маю бути. Маю тут лишатися. Тому що тут моя земля, мої родичі, мої близькі, тут моя компанія, тут моє майбутнє», — згадує Роман.

За місяць перебування в Україні зрозумів: має приєднатися до Збройних сил України:

«Друзі долучились до процесу раніше, я підключився до них, почав інтенсивно допомагати. Просто варіантів інших не мав. Не знав, куди я йду, це була невідома історія. Але як і в бізнесі — коли ми відкриваємо щось нове, то не знаємо, куди йдемо. Коли заходимо, дивимося на територію, оцінюємо, досліджуємо. Ми розуміємо, що не така вона вже є складна, просто треба включитись і робити, все. Йдеш і робиш».

Роман Бондар. Фото: Radio SKOVORODA

Роман згадує, після 10 років створення бізнесів та управління ними, виконувати накази в армії було справді незвично. Проте відразу зрозумів важливу річ: на роботі він — керівник, вдома — тато та чоловік, в армії — солдат, який має виконувати чіткі вказівки. За його словами, якщо залишатись у ролі військового всюди, це ускладнить повернення до цивільного життя та реабілітацію після фронту.

«Перший місяць, коли було жорстке навчання, я більше аналізував і спостерігав. Атмосфера нова, люди нові. А потім… Знаєте, є така історія з дитинства. От ми всі десь гуляли з друзями-підлітками, гралися в якісь ігри. Я згадав цей момент, будучи у Бахмуті. Сиджу в підвалі і відчуваю, що я в місці, де найбезпечніше для мене. Пізніше прокручував, чому так відбулось. Виявилося, тому що я насправді з тими самими пацанами на районі, вони всі давним-давно зняли маски з обличчя, вони справжні — такі, як є. І ти розумієш, що з ними в тій атмосфері, якій потрібно.

Початок якраз є, коли ти з цими людьми навчаєшся, проходиш вишколи, живеш в лісі. Там же нема покерфейсів чи ще чогось. Ти людину зразу бачиш, хто вона, що вона. Так складається команда. Якщо проводимо разом багато часу, робимо разом певні речі, одне про одного турбуємося, піклуємося, ділимось інформацією чи побутовими речами, то стаємо сильною командою. Тут якраз найважливіше, коли ця команда формується заздалегідь. Тоді вона має значно кращі результати».

«У підвалах ночами я читав книжки»

Роман наголошує, що ділитись досвідом у війську — дуже важливо на кожному з етапів, хоча із нововведеннями часто буває важко. Потрібно навчатись завжди: цим принципом керується його команда і він зокрема.

«Є, до прикладу, завдання — літати на дронах. Приїжджають різні підрозділи. Ти до когось підходиш, комунікуєш, питаєш, як ситуація. Хтось таки не допомагає, але минає якийсь місяць — і ми це все знаємо. У нас із командою історія протилежна: ділимось з усіма, хто до нас підійде і запитає. По суті із людей побудувалась черга, кожного дня ми когось стажували. Люди, які до нас приєднувались, які були нашими помічниками — це постійний потік навчання. Тобто зараз ти щось робиш — і можеш навчити людину.

Спочатку, коли ти даєш якусь новизну, усі, звичайно, не хочуть це робити, бо це проти правил, такого ще не було. Але коли людина пізніше дивиться, що їй це зручно, то сама знаходить і робить. Це класно. Я — та людина, яка може навчати. Навчаю набагато ефективніше, коли про щось запитують, але там навчав, коли не питали. Кажу: «Підіймись, робімо». Це важко, якщо людина не хоче вчитися. Коли людина вчиться, тоді вона прогресує і має перспективи. За час перебування в підвалі, коли там треба було відсиджуватись по ночах, я книжки читав — і це досить ефективно. Люди дивились на мене, запитували, нащо. Відповідав: «У мене є бажання вижити — і я повернусь в цивільне життя, тому я тратити час просто так не збираюсь», — згадує він.

Роман зазначає, що серед його побратимів немає поняття солдат і полковник, натомість важливою є кожна думка — особливо при плануванні.

«Коли ми виїжджаємо на операцію, то її планують всі люди, які перебувають у приміщенні та будуть виходити на якісь завдання. Найважливіше, коли керівництво тебе слухає. Якщо таке є, це, значить, класно. Якщо я бачу, що можна зробити щось краще, то досягну того, що треба. Навіть якщо доведеться стукатись дуже високо».

«Усі маємо розуміти, що війна є, війна триває»

«Треба морально підготуватися до того, що ви будете служити», — каже Роман. Додає, що є кілька важливих речей, які вже потрібно було зробити усім — цивільним зокрема.

«Наприклад, людину зараз забирають на фронт. Усі маємо розуміти, що війна є, війна триває. Незрозуміло, коли вона закінчиться. І навіть якщо ми не є військовими зараз, а просто цивільними, треба було вже точно пройти якусь медичну підготовку, стежити за здоров’ям і бути в тонусі по фізкультурі. Це три важливі речі, які потрібно зробити. Четверте — якщо навчитися ще трошки літати на якихось дронах, це точно не завадить.

Коли морально людина готова до того, що воюватиме, значить, вона свідома. Ось і все. Далі вже набути історія — комунікація з людьми на фронті, у навчальних центрах, де потрібно бути зарядженим, а не просто відсиджуватись».

Додає, що в його компанії існує правило: «Працюй, ніби це твоя компанія». Тоді, за словами Романа, кожен віддається по максимуму.

«Якщо власник цієї компанії не дає тобі можливості кар’єрного росту, то подякуй цій компанії і йди далі. Все просто. А коли людина просто відсиджується… Ну чого ти відсиджуєшся? Щоб зарплату отримати? Окей, отримаєш зарплату. Але ж ти можеш більше! Зара час можливостей для кожної людини, як і в армії, так і на роботі в різних підприємствах: бракує людей. Відповідно, включаючись у роботу, у навчання, у вас є перспектива зростання».

«У нас має бути місія — і українці мають її знати»

Водночас Роман наголошує — самого лише теоретичного навчання недостатньо, адже майстерність потрібно постійно шліфувати на практиці. Одна із найбільших проблем, за його словами, полягає у тому, що нам не дають технології.

Зліва — ведучий Віталій Кирилів, справа — Роман Бондар. Фото: Radio SKOVORODA

«Коли захід дасть нам технології — і ми зможемо ними працювати, тоді ми будемо виконувати ефективно свою роботу», — пояснює він.

Роман вважає, що ще однією річчю, яка може перешкоджати ефективній роботі сил оборони, є конкуренція. Наголошує: із цим потрібно боротись.

«Ми не дійшли ще до слова „ми“. Тобто ми зараз на тому рівні, де є якісь стандарти або один лідер, який тягне і каже: „За мною всі повторюємо — і все буде добре“. Немає цього поняття „ми“, ну, давайте разом, різні інституції, різні підрозділи виконаємо те чи інше завдання. У нас є певна конкуренція. Поки її не забираємо, поки не припинять конкурувати якісь підрозділи між собою і поки це все не з’єднається, результату не буде того, якого ми бажаємо. А він мусить бути, бо це еволюція. Ми — молода держава, ми ще не досягли цього, але ми точно досягнемо».

Щоб йти далі, у нас має бути в державні місія — і всі українці мають її знати — наголошує Роман. Пояснює: це чітка ціль, куди ми рухаємось і що ми робимо.

«Якщо кожен буде знати, тоді і кожен буде долучений. Є певна несправедливість, коли хтось включений в армію, допомагає армії, бізнес робить так, щоб допомагати. А хтось тупо нічого не робить — і це образлива історія, так не може бути. Під час Другої світової війни, якщо взяти ту ж Японію, Англію, там ж п’ятирічні діти ходили в ліс і рубали дерева, щоб коріння брати і переробляти. Вся країні воювала. І за скільки часу вони відновились? Дуже швидко. Тут питання, наскільки нам вдасться швидко відновитись. Маємо це робити досить ефективно, бо те, що було колись, воно вже не спрацює».

«Вариш гречку — і розумієш, що ця гречка найсмачніша у твоєму житті»

«В армії я навчився декількох речей, зокрема, усвідомленості того, що ти робиш. Пояснюю. Ніби в житті живеш цивільним життям, ходиш в один ресторан, в другий. Ніби всього вистачає, все є: і бізнес, і люди, все працює, все добре. Приїжджаєш на фронт — і поняття грошей не існує. Його там нема. Є поняття взаємоповаги, є розуміння, що ти береш і просто вариш гречку — а ця гречка найсмачніша на світі. Таку колись варила мама. Їси цю гречку, насолоджуєшся, ніби це якесь філе міньйон з крутого ресторану.

Коли повертаєшся до цивільного життя, то починаєш відчувати суть. Тому що неважливо, скільки в тебе статків. Ти можеш бути щасливим, якщо ти задовольняєш базові потреби. Можеш насолоджуватись миттю. Коли я повернувся з фронту, то не сідав в машину місяць. Мені не хотілось. Історія про речі зникла взагалі — от мені зараз щось дарують, а я можу навіть не звертати на це уваги. Якщо я чогось захочу, то куплю сам, але це вже будуть дуже усвідомлені рішення. Це те, що прийшло до мене саме на фронті», — розповідає Роман.

Водночас перебуваючи на фронті, каже Роман, важливо триматися за якорі із цивільного життя.

«Коли арта навалює — це ніби нормально, що кожні 30 секунд щось падає, ти собі живеш. Коли ж перестає навалювати, є два варіанти: перший — це затишшя перед бурею, другий — перезмінка. Швидше за все, таки затишшя. У цей момент мій командир робив класну штуку: запарював чай, ми просто пили, стабілізували свій стан. Він ще вміє грати на гітарі, грав нам кілька пісень. Так ми готувалися до того, що зараз щось буде відбуватись. Найважливіше, коли він це робив, то я згадував, як пив чай у цивільному житті.

Повертаючись сюди, я знову ж таки — випиваю цей чай, відчуваю, що є якийсь взаємозв’язок, є стабілізація внутрішнього стану. І ти реально готовий, що б не було — ти просто готовий. І є такі речі, які якоряться в нашому житті. З цивільного життя їх треба переносити, пам’ятати і не бути постійно у фокусі. Якщо є можливість від’їхати… От виконали завдання, відійшли на відпочинок на 10-20 кілометрів. Треба жити цивільне життя в цей момент. Так, треба бути в тонусі, триматись, але і відходити від цього».

«1% достатньо, щоб змінити країну»

«Після чотирьох місяців на фронті заїхав у місто. Зайшов там у декілька закладів, мене запросили на вечір. Приїжджаю, а тут таке цивільне життя, всі гуляють, всі двіжують. Я не розумів, чому когось забирають, із сіл просто всіх вигрібають, а тут люди собі так відпочивають. Не розумію цього досі і вважаю, що вони би мали або помірно працювати, або хоча б аж так не відпочивати, не показувати цього», — згадує Роман.

Наголошує: якщо ти розумієш, що в країні війна, ти маєш бути залученим до процесу, а не залишатись байдужим. Зокрема, прийти до військкомату та оновити документи. Це те, що потрібно було зробити всім на старті.

«Коли ти військовий, почуваєш себе справжнім громадянином. Нічого не боїшся, тому що ти вже військовий. Зараз новий закон вийшов про те, що частини можуть призивати. Все, будь ласка, знаєте людей, знаєте частину — вперед, можна і треба. Не просто, мовляв, пофіг мені на все, я там щось порішав, домовився, зробив. Це не історія про майбутнє».

Байдужість і відстороненість, вважає Роман, це те, що руйнуватимуть наступні покоління. Водночас наша місія — дати їм шанс це зробити.

«І як ми це маємо змінити? Можуть бути ідейні люди, тут справді 1% достатньо, щоб змінити всю країну. Це раз. Друге — покоління мають змінюватись. От діти, я вважаю, це і є наш потенціал. Це те, за що ми боремось, за що воюємо. Якраз вони і будуть змінювати. Наше завдання — показати їм, куди ми рухаємось, для чого нам наша країна, чому ми її любимо. Ось сюди потрібно вкладати свій ресурс. Якщо ми говоримо зараз про школи, університети, інститути, коледжі — весь наш фокус має бути там, тому що це є основа. З цих дітей нам потрібно виховувати міністрів».

«Маємо думати про те, чого немає в нашого ворога»

Українська армія майбутнього, вважає Роман, насамперед матиме суперкваліфікованих менеджерів, які знають, що робити.

«Візьмемо за приклад інтенсивний досвід Ізраїля. Я недавно прочитав одну книжку: вони з самого дитинства, коли дитина гарно себе проявляє, ідентифікують її як лідера. Потім цих дітей долучають до аналітичних центрів, у них є такі певні підрозділи. От я думаю про цю історію, коли ми бачимо діаманти нашої нації, ми бачимо цих дітей — і ми віддаємо їх на службу. Так, вони служать, так, вони віддають якісь кілька років свого життя цьому. Але після того, як ці діти послужили, вони, до прикладу, в цьому ж Ізраїлі умовно створюють суперкруті інноваційні компанії і продають на весь світ. Наша держава із можливостями, які маємо, повинна бути найінноваційнішою і найбільш оптимізованою по ресурсах та кількості людей».

Роман додає: людей стає менше. Тому маємо робити ставку на технології, яких немає в нашого ворога.