Володимир Кримінський, позивний «Крим», приєднався до Збройних Сил України 24 лютого 2024 року. Зараз Володимир — командир взводу безпілотних авіаційних комплексів, батареї управління та артилерійської розвідки 80-ї окремої десантно-штурмової галицької бригади. Перед цим майже два роки служив у двох батальйонах ТРО — лінійному 126-му батальйоні 112-ї бригади та 411-му окремому ОБ БпАК. Цей період часу Володимир називає своїм найважливішим і найбільшим досвідом в армії. 

У проєкті «Людина в Пікселі» розмовляли з Володимиром про те, чому воювати — єдине правильне рішення зараз, чому ми перебуваємо у найкращому часі історії та чи можна було щось змінити у 1991 році. 

Епізод із Володимиром Кримінським можна також послухати та переглянути: 

«Воювати завжди краще, ніж не воювати»

До початку повномасштабної війни Володимир був аспірантом факультету університету імені Тараса Шевченка і викладав у Київській духовній семінарії УГКЦ історію церкви. 

«Військовим я навряд чи хотів бути, хотів займатися наукою. Але володимир путін і російська федерація вирішили, що мені треба здобути додатковий фах. Щоб стати військовим, треба було пройти дуже довгу процедуру. Три дні я стояв під військкоматом, просив, ми записувалися з татом. Це зараз легко — і усіх закликаю, всім знайдеться місце, а тоді було дуже важко. Країна дуже повільно розгортала батальйони, бригади — і це викликало багато проблем», — розповідає він.

Тема дисертації Володимира: «Воєнна доктрина організованого українського націоналізму». 

«Я уявляв собі, що коли відбувається агресія, то воювати завжди краще, ніж не воювати. Це головна моя теза як історика, яку я використовую два роки. Тімоті Снайдер сказав, що ми живемо на кривавих землях. І так — це правда. З 1914 по 1945 рік тут загинув кожен другий чоловік і кожна четверта жінка. Це така територія екстреми, максимальної масакри. І ось, дивіться, ми закінчили воювати перший раз у 1921 році. Сказали: „О, ми пройшли Першу світову війну“. Потім ми пройшли Національно-визвольні змагання і сказали: „Окей, давайте зупинимось десь на середині“. Ця середина виглядала як УРСР. Чому? Тому що це була ніби окрема українська держава, але з певними поступками у рамці радянського проєкту. Це закінчилось тим, що в 32-33 роках ми без жодного пострілу втратили понад три з половиною мільйони населення, умовно. Чому я кажу умовно? Тому що були повстання — і нам, історикам, це добре відомо. Але колективізація, Голодомор і оці всі речі забрали в нас стільки життів, скільки ж і війна».

Володимир наголошує: коли ти воюєш і обороняєшся — втрачаєш менше. 

«Тому 24 лютого я подумав точно так само, що треба воювати. У 2014 році я був студентом, мені було 19 років. Пішов добровольцем в Національну гвардію. Тоді був перший добровольчий батальйон імені Кульчицького. Нас відправили назад на сесію. Сказали, що рано. І це дуже добре, бо я здобув добру освіту. Коли ж мені було 27 років, рано вже не було. Вже було якраз добре, я був повністю придатний до всіх потреб армії. Тому вибору як такого не стояло. Тобто воювати — це єдино правильний вибір під час війни. Ховатися під час війни — це вибір, який дозволяє пришвидшити свою смерть, пізніше зробити її набагато легшою для ворога».

Володимир розповідає, що на навесні 2022 року у Києві бути не залученим до оборони означало бути без організованості. Це збільшувало шанси загинути. 

«Коли ти в організації, коли ти організований, коли є чітке управління (нехай буде, до нього можна мати багато претензій, але воно чітке), централізоване, це завжди збільшує твої можливості до виживання», — додав він.

«Ми ніколи не були в кращому часі історії, ніж зараз»

Говорячи про історію, Володимир наголошує: навчити її — це завдання школи, систематична робота. Саме це дасть потрібні орієнтири. 

«У школі, зрештою, ми не вчимо історію як науку, ми вчимо її як дисципліну. Вона має призвести до того, що в час війни людина, яка в школі сім чи десять років вчила історію, повинна взяти в руки зброю, коли їй скаже про це держава. Вся функція історії в школі тільки для цього. І географії так само, до речі. Наполеон колись показав французькій нації, де їхні кордони, і сказав, за що їм треба воювати. 

Якщо це в школі на доброму рівні, то з цього буде пуття. Але добрий рівень не означає пропаганду. Наприклад, був підручник шкільного професора Щупака, доктора наук з Дніпра. Він робив історію України для школярів, таку умовно альтернативну. Цей підручник був про мультикультурність. Наприклад, там є прекрасний епізод, який пояснює співжиття українців, євреїв, українців православних, українців греко-католиків в Галичині, коли Митрополит Шептицький приїжджав у Рогатин. Історія мультикультурна, глобальна, яка нас показує в певному контексті, дітям в школі повинна давати стимул того, що цю країну, якщо їй хтось загрожує, треба обов’язково обороняти. Обороняти не тому, що це модно, а обороняти, тому що ти можеш бути самовираженим тільки в цій країні. І все», — пояснює він. 

Саме історія, додає Володимир, серед тих речей, які допомагають зрозуміти своє місце і завдання. 

«Це загальний блок, але історія зокрема. Коли ти розумієш, що були мільйони людей перед тобою і будуть ще мільйони після тебе. І ось твоє місце. Ти або в цьому місці зробив те, що від тебе вимагалося, або не зробив. І все. Якщо ціле покоління людей буде плюс-мінус так ставити собі візію, то все топ. Зараз так і є. Мені здається, що зараз так і є. Ми ніколи не були в кращому часі історії, ніж зараз». 

Говорячи про події 1991 року, Володимир каже: «Не думаю, що можна було якось по-іншому». У той час, за його словами, ми приходили до себе. Натомість зараз перебуваємо у прекрасній точці. 

«Історія не має умовного способу. Є книжка Олександра Зінченка про руйнування імперії та повстання України („Як українці зруйнували імперію зла“ — прим. ред.). Є книжка [Сергія] Плохія про 1991 рік. І якщо ви прочитаєте дві ці праці — лише їх, якщо подивитись на заміри суспільства, то зрозумієте, що інакше не можна було. Ми в прекрасній точці зараз, 30 років державності зробили диво. Ми жодного разу не перебували в такій точці. Нехай зараз скільки? Хай 25 мільйонів у країні залишилося, хтось каже, що 30. Мабуть, не можна вірити жодним цифрам, бо ніде немає точних, ніхто нас не рахував. Нехай на нас залишилось 25 мільйонів. Ця країна ніколи не оборонялася, ніколи не працював державний інститут у час будь-якого конфлікту. Це величезна цифра — 25 мільйонів. Уявіть собі, якби було 50, мені здається, було б ще краще, але і 25 справляється непогано.

І 1991 рік — це історія про те, що ми приходили до себе. Є лекція Євгена Глібовицького на цю тему. Рекомендую його експертизу про те, чому тоді ми були незрілі. Він не історик, але неймовірний інтелектуал. Каже, що це було не народження чогось нового, ми ще не могли про себе сказати. Ми з’явилися на мапі, але ще не з’явилися в реальності. І тільки 2014 рік він називає роком, коли ми з’явилися в реальності. Думаю, що це дуже справедливо. Він наводить дуже багато прикладів, чому тобто дуже багато цифр чому — і я цим цифрам здатен вірити». 

Володимир згадує, у студентські роки разом із друзями проводили багато часу за дискусіями про цифри, які є важливими для того періоду. До речі, друзі Володимира також приєднались до Збройних сил України. 

«Математики, певно, говорять про математику, літератори — про літературу, а історики — про історію. Ми дуже багато просто дискутували. У мене друзі з Донецька, до речі, всі вони зараз служать зі мною, прекрасні люди. Ми дуже багато цифр перебирали просто для себе. І якщо ви побачите ці цифри, то ми були не готові до всього. Була невелика горстка людей — і вона зробила диво. Ця горстка називалася народна рада. Вона переконала комуністичну більшість, тому що час настав. Просто фантастика. Я вважаю, що це найкраща авантюра в нашій історії у позитивному сенсі. Зараз час авантюр пройшов, прийшов час роботи. Історію пишуть історики, але ми маємо можливість зробити зараз дії, які змінять наше сьогодення і майбутнє».

«Наша територія — там, де стоїть наш крайній піхотинець»

Влітку 2023 року Володимир набрав до свого підрозділу близько 80 людей. Каже, що вдалось набрати таку кількість власне тому, що це підрозділ БПЛА. 

«Якби це був підрозділ, який займається штурмовими діями, і це була б не Третя штурмова… Це окрема історія, як на мене, прекрасна історія Третьої штурмової, вони молодці, вони використовують найкращі зразки роботи з людьми, які використовували, наприклад, колись організації українських націоналістів. 

Але так не можуть робити всі, точніше, вони — виняток і їхній метод повторити неможливо. В іншому випадку за таким принципом треба, щоб був батальйон, були бригади, політичні бригади, і вони так само добре б комплектувалися. Ну але ми ж не можемо собі дозволити таких речей», — додає він. 

Володимир пояснює, що є переконання: якщо літаєш на чомусь, то це зберігає життя 100%. Каже, це не так, але кількість втрат справді колосально низька — часто близька до одного-двох відсотків. З іншого боку, на збільшення рішень приєднатись до Сил оборони вплинула безпосередньо держава. 

«Що ще зіграло? Тепер найголовніше. Я вважаю, що рекрутинг „приходьте до нас, у нас є багато посад — і ви всі їх повинні зайняти“ займає половину вакантних місць в армії. Іншу половину вакантних місць ми не продаємо, правда? Але що зробила держава цього року? Вона взяла і зробила механізм, за яким людина повинна була прийти в ТЦК оновити дані. І підрозділи в той момент правильно спрацювали. Держава дала нам найголовніше — інструмент до того, щоб люди зацікавилися цією темою і подумали в напрямку прийти в армію. А ми зробили все для того, щоб відібрати з людей, які будуть рухатись хаотично, свій відсоток. Розумієте? Тобто я вважаю, що це дуже системна державна робота». 

Володимир розповідає, що в червні за місяць його підрозділ отримав понад 500 заявок. Зараз такого показника немає — набір впав катастрофічно.

«Ходять чутки, що будуть електронні повістки. Думаю, що це пришвидшить набір знову. Не кажу, що я релевантний у своїх цифрах, але думаю, що якщо підрозділ БПЛА, хай і не наймедійніший, не може знайти людей, то що говорити про умовні штурмові бригади — менш популярні, ніж Третя. Таких дуже багато. Піхота сидить на позиціях безвилазно не тому, що вони не можуть мінятися через щільний вогонь. Просто немає ким мінятися. А піхота — це сіль цієї війни. Наша територія там, де стоїть наш крайній піхотинець. Де немає нашого піхотинця — не наша територія. 

Там можуть літати наші БПЛА, наші снаряди, але це не наша територія. Все йде до того, що «сіряк» буде замість 3 кілометрів — 10 чи 15, це правда, поле бою це показує. Але поки що це не так, і наш піхотинець — це головне, що у нас є. Ми його бережемо, любимо, але він несе всі головні тяготи війни. Є дуже хороші бригади, які виконують просто неймовірні завдання, а людей немає».

Додає, що мобілізація повинна бути дуже чітко прописана. Ситуація влітку довела, що попри ілюзію «ніхто не хоче йти», охочих вистачає. 

«Я читав цей закон на 87 сторінок. Він непоганий, він нормальний, мені важко оцінити, бо я вже в Збройних силах. Так, там немає термінів демобілізації. Чи хотілося б? Мені дуже хотілося б. Це з моєї точки зору. Але є точка зору людей, які володіють набагато більшою інформацією. І, можливо, якщо ми скажемо, що через три роки ми когось відпускаємо, то це призведе до дуже негативних наслідків. Може, ми просто не можемо цього собі дозволити». 

«Я не бачив командира, який хоче знищити свій підрозділ»

Володимир наголошує — в армії цінується кожен солдат. Каже, що тут ідеться абсолютно не про поганих командирів у Збройних Силах. Ворог здійснює заходи, які дуже часто є дуже ефективними й ставлять наших військових в дуже критичні умови. І в них потрібно діяти відповідно. 

«Мені пощастило, я не бачив командира, який хоче знищити свій підрозділ. Я бачив командира, який має виконати якесь завдання. І це завдання надто небезпечне. Наприклад, я був поранений в Бахмуті, був в останніх днях Бахмута. Завдання — тримати кругову оборону останнього будинку, щоб вийшла бригада. От уяви собі, в мене 8 людей, а мені кажуть: ви зараз тут постоїте поки що, по вас немає наказу, вам треба почекати. Я не знаю, що відбувається. Я вже поїхав літати на безпілотних засобах, в мене вже роботи нема, останній будинок, ніхто ні за ким не дивиться, хаос колосальний. В Бахмуті набито бригад, ніби в рукавичці.

У голові усіх: «Нас тут зараз залишили помирати». Трохи паніку збили, видихнули, ну і стоїмо. 93-тя бригада, от молодці, просто леви. Вони стоять, солдати, сержанти, навіть, мені здається, там офіцери молоді не знають, яке завдання вище. Завдання ж дуже просте: щоб вийшла бригада, яка стояла на фланзі розбита. Цю бригаду треба вивезти. Щоб її вивезти, треба утримувати певну кількість будинків, ще щось для того, щоб ворог відволікав свої сили й дав можливості нашій броні рухатись. 

У Бахмуті біжиш від під’їзду до під’їзду — і лежать трупи. Нас вмирає маса. От я виходжу, брат в мене поранений, ми вийшли, все, видихнули: і на другий день я дізнаюся, що завдання було таке. Я персонально не задоволений тим, що мені ставлять завдання вмерти, але завдання поставлено 10 вмерти, щоб 300 вивезли. Така війна», — згадує Володимир. 

«На полі болю тебе прикривають всіма засобами, які є доступні», — каже він. Додає, що засобів все ще не так багато, але вони усі працюють на те, щоб прикрити воїнів. Разом з тим, вважає Володимир, інші країни навіть були б ефективнішими у війні з росією. 

«Хотілось би більше засобів, ми рухаємося до роботизованої системи. Я не говорю про безпілотні повітряні системи, але у нас є цілий рід військ, який зараз створили. Це не відбувається все за секунду. Щоб фахівець добре запрацював на якомусь засобі, треба пів року. Якщо це в рамках роду військ — ну, чекаймо два роки. Це не буде швидко. 

Не хочу нікого образити, але я не вірю в те, що інші країни були б ефективнішими. Росія не те що достойний суперник, москаль добре воює — і не тільки живою силою. М’ясні атаки — вони є і багато, але у них так само дуже непогано з маневрами, у них так само зараз з’явилися багі — мотоцикли, на яких 15 людей може взяти село. Хто знає, хто воював там, де це сталося, то й знає, як це сталося. Вони навчились воювати добре, може, ми їх навчили, я не знаю», — каже Володимир. 

«Армія майбутнього дуже чітко ставитиме собі за пріоритет діяти на випередження»

«Українська армія майбутнього — це армія, в якій прийдеться служити моєму сину. Сподіваюся, що це армія не на війні. І сподіваюся, що це буде армія, у якій буде постійний призов. На пів року, не треба великого. Але думаю, що це єдиний шанс. Навіть, якщо росія стане… У мене є велика мрія, щоб росія стала членом НАТО і ЄС. Тоді з нею не треба буде воювати. Ми будемо в одному просторі й не буде сенсу. Тоді росія буде кордоном між НАТО і кимось, а не ми буферною зоною. Але навіть якщо це так, то, я думаю, що дуже важливо цю мілітарну складову зберігати. Тому ця армія майбутнього має бути з дуже великою кастою професійних військових, які ходять на роботу», — вважає Володимир. 

Додає, що мобілізована армія не втримала б 2022 року. Натомість армія має бути професійно із чітким мобілізаційним аспектом.

«Ми всі повинні бути долучені до цього. Я хотів би, щоб мій син, якому зараз всього лиш чотири місяці, у свої скількись там років на пів року пішов в армію, одягнув однострій. Це не найкраще місце на планеті. Я зовсім так не думаю. Про квадратне котити, кругле — нести, це правда абсолютно.

Але є дуже багато людей, які прийшли звідкись і принесли дуже багато нового, багато хороших адміністративних досвідів, армія стала більш гнучкою. Тепер це треба якось узаконити, привести в правила. І ось це буде поступово. Ми країна стаєрів, а не спринтерів в усьому. І армія не виключення». 

Володимир наголошує: армія майбутнього дуже чітко ставитиме собі за пріоритет діяти на випередження. 

«Ми повинні собі сказати, щоб це була вакцина — 2022 рік. Якщо у нас є небезпека, то ми жертвуємо певними кишеньковими потребами, але розгортаємо армію за три місяці до. І навіть якщо її не треба використовувати, то Слава Богу, нічого страшного. Але вона вже розгорнута, вона готова до бойових дій, її не треба розгортати по ходу. Тобто це армія, яка працює на випередження. Впевнений, що так і буде. Ми рухаємося до цього. Ми отримали досвід, ми мусимо його використати правильно. Я не вірю в те, що ми його використаємо неправильно».