«Така ж бойова одиниця»: як жінки змінюють українську армію зсередини

Первинний сенс 8 березня — це нагадування про боротьбу жінок за рівні права: працювати, голосувати й брати участь у суспільному житті разом із чоловіками. В Україні ця боротьба торкнулася і сфер, які раніше суспільство вважало непридатними для жінок — зокрема армії.

До повномасштабного вторгнення жінка у бойовому підрозділі для багатьох здавалася радше винятком. Сьогодні ж у Збройних силах України служать понад 70 000 жінок, з них 5 500 знаходяться безпосередньо на передовій — це і медикині, артилеристки, операторки безпілотників, бійчині піхотних підрозділів.

Разом із ними поступово змінюється і сама армія: від ставлення в підрозділах до таких практичних речей як форма, екіпірування та умови служби.

Work.ua поговорив з трьома військовослужбовицями — Катериною, Тамарою та Ксенією про їхній шлях у війську і про те, як жінки поступово змінюють систему зсередини.

«Це стовідсотково добровільний вибір»

У жовтні 2023 року 28-річній Ксенії під час зміни в лікарні подзвонили й повідомили, що її друг загинув. Такі новини вона вже чула й раніше — багато знайомих полягли або зникли безвісти.

Того дня Ксенія пішла до аптеки купити заспокійливе, а потім написала родичам, які служили у війську: «Я піду до вас».

За кілька тижнів вона оформила документи та була мобілізована. Зараз Ксенія з позивним Пікачу — фельдшер медичного пункту.

Найскладніше прийняти новину, що донька йде воювати, було батькові Ксенії, чинному військовослужбовцю. Він не хотів, щоб вона стикнулася з тим, з чим йому вже довелося. «Бо він знає, як воно зсередини працює. Через це дуже хвилювався», — згадує Ксенія.

Водночас вона відразу була налаштована на те, що йде воювати заради сина. «Ми будемо рідко бачитися, щоб він не бачив того, що відбувається», — каже вона.

На фото — військовослужбовиця Ксенія з позивним Пікачу.

Для багатьох жінок мотивація піти у військо така сама, як і для чоловіків — захистити свою родину.

До війни Тамара з позивним Доця займалася крюїнгом — набирала екіпажі на морські судна. Також вона була волонтеркою під час Революції гідності та ще у 2015-му планувала приєднатися до війська, але тоді завагітніла й народила сина.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Тамара волонтерила. Остаточно стати військовослужбовицею вирішила після подій в Бучі та Ірпені. «Я не хочу, щоб мою дитину чекала така ж доля, як людей, що жили в Київській області», — каже вона.

Після серйозної травми Тамара перевелася в межах бригади з бойової посади на штабну. Зараз вона має звання молодшого сержанта та займається рекрутингом. Каже: «Українські жінки, які долучаються до війська — це левиці. Тому що це стовідсотково їхній добровільний вибір».

Українки вмотивовані з різних причин. «У нас у грудні минулого року дві дівчини підписали контракт 18–24», — додає Тамара.

Катерині з позивним Соя саме 20 років. Але про службу вона почала серйозно думати ще у 2023-му.

На цій війні Соя втратила багато товаришів, які за віком були не набагато старші за неї. Вона відчувала, що може воювати, бути ефективною. «Я шукала місце, де були знайомі моїх друзів, і знайшла таке в мінометці. Але туди, на жаль, я не пройшла», — каже вона.

Дівчина пробувала себе в керуванні дронами, тактичній медицині, але насправді її приваблювала артилерія. Комусь здається, що артилерія і жінка — непов’язані речі. Соя так не вважає: «На щастя, зараз я в тому місці, де це розуміють».

Хоча, щоб знайти таке місце, довелося почути не одну відмову, зокрема через юний вік і стать.

«Чоловіки змінюють свою думку, коли бачать живий приклад»

Рішення піти у військо — лише перший крок. Далі починається служба і перевірка того, як насправді працює армійська система для жінок.

Доця чула багато різних стереотипів про жінок-військовослужбовиць, але особисто з таким не стикалася. Вона радіє тому, що мала прекрасний підрозділ. На її думку, багато що залежить і від самої людини. «Як і в цивільному житті: як ти себе поставиш, так до тебе і ставитимуться», — говорить жінка.

На фото — військовослужбовиця Тамара з позивним Доця.

Соя зараз служить мінометницею і хоча має багато товаришок на бойових посадах, її ж підрозділ здебільшого складається з чоловіків. За її словами, спершу, можливо, вони й мали певні упередження. Але все змінилося, коли побачили, як дівчина виконує точно таку саму роботу. «Вони змінюють свою думку, коли бачать живий приклад», — каже Соя.

Пікачу розповіла, що під час базової підготовки разом із хлопцями копала окопи, ходила на тактичну та вогневу підготовку, топографію. І під бойову піхотну машину лягали.

«Жінка — така ж сама бойова одиниця, як і чоловік», — впевнена вона.

Жінки кажуть, що багато залежить від конкретного підрозділу і людей поруч. У бойових частинах вони відчувають ставлення як до рівних, що їх чують, сприймають і підтримують. Але на різних етапах служби, зокрема під час базової підготовки, досвід може бути іншим.

«Домагання в армії ще ніхто не скасовував», — каже Пікачу. І додає, що як тільки прийшла у військо — це був тест-драйв на витривалість. У деяких випадках доводилося погрожувати рапортом. Тож перед тим, як іти в армію, треба бути готовими до можливого психологічного тиску. Якщо десь хтось «надумає залицятися, треба знати, як їх „відшивати“».

У новоствореному батальйоні Пікачу, куди вона була переведена, троє жінок, всі інші — чоловіки. «У цьому підрозділі все добре. Тут ніхто нікого не ображає, не притісняє, всі однакові», — каже вона.

Соя розповіла, що під час БЗВП їй довелося зіткнутися з неприйнятною поведінкою з боку інструктора. За її словами, він дозволяв собі сексистські жарти щодо неї та інших дівчат. «Але думаю, що в цивільному житті жінки також стикаються з сексизмом, як і тут. Треба знати, що ти маєш у собі сили довести, що ти є, твій голос важливий», — додає вона.

Також одного вечора інструктор був напідпитку, почав залицятися і намагався її поцілувати. Щоб уникнути цього, Сої довелося буквально ходити по локації, аби він відчепився. «П’ятдесят днів такого ставлення були огидними. Я вважаю, що це ганьба для сил ТРО», — каже дівчина.

Згадувати такий досвід непросто, і він не відразу спав Сої на думку, оскільки бойова робота і нові завдання швидко відсунули такі спогади на другий план. Триматися тоді допомагало розуміння, що попереду інший підрозділ та інший колектив. «Я знала, що мої майбутні побратими — не такі. І що там цього точно не буде», — каже вона.

На фото — Катерина з позивним Соя під час служби.

«Ми розуміємо, для чого нехтуємо своїм комфортом»

Сучасна війна важка для всіх. І для чоловіків, і для жінок.

«Армія і війна — це важко. Я не думаю, що й чоловікам добре в цьому побуті. Десь треба просто переступити свій комфорт — як будь-де у війську. Десь терпіти умови, які не завжди хороші. Але ми розуміємо, для чого ми там нехтуємо своїм комфортом», — каже Катерина.

Утім деякі речі для жінок у війську мають і свої особливості. Передусім це стосується екіпірування. Якщо раніше не вистачало жіночих бронежилетів, плитоносок, форми, то зараз це активно вирішують, зокрема й волонтерські фонди, каже Тамара.

Водночас на думку Ксенії, проблема не лише у кількості, а й у тому, як саме зроблене спорядження. «Каски — ще нормально. Там нічого особливого під жіночу голову і не потрібно. Але плитоноски й броня — інша справа. Особливо коли великий розмір грудей, усе починає тиснути», — каже вона.

У Ксенії зараз жіноча плитоноска з демпферними вставками, які дають змогу зручно розмістити бронеплити. Але таке спорядження доводиться шукати самостійно, бо те, що видають — важке і тисне. Куртки, штани — усе чоловіче, каже вона. Шкарпетки ще можна носити, а білизна — нікуди не годиться. «Усе відшивається під чоловічі розміри, а у нас інша форма тіла», — додає Ксенія.

Хоча забезпечення і є, частину спорядження військовослужбовиці часто все одно шукають самостійно або через волонтерів і кажуть, що звикли до цього. «У першу чергу треба розуміти, що екіп, броню треба купити — і тільки тоді йти у військо», — радить Ксенія тим дівчатам, які думають про службу.

«Для мене 8 березня — день видимості жінок, особливо у війську»

У війську 8 березня не святкують так, як на цивілці. Але це не означає, що цей день втрачає своє значення. За словами Тетяни, навіть невеликі приводи для свята важливі на тлі постійного напруження: «Вони трохи розряджають від усього цього стресу. Коли є свято, здається, що і день добріший, і люди навколо добріші».

Катерина каже, що під час виконання бойових завдань цей день майже не відрізняється від будь-якого іншого — військові просто роблять свою роботу. Але символічно для неї це день видимості жінок, особливо у війську.

«Це привід згадати наших посестер — тих, що борються зараз, і тих, що віддали життя», — переконана вона.

«Коли ти у своєму колективі й тобі там добре — це як родина»

Катерина каже, що хотіла б бачити більше жінок у війську. На її думку, вони можуть бути ефективними військовими — якщо самі цього хочуть і готові докладати зусиль:

«Для мене кожна жінка, що зараз воює, — моя посестра. Неважливо, чи вона в моєму батальйоні або бригаді. Наш досвід спільний, він багато в чому схожий і відрізняється від чоловічого. Тому нам важливо згуртовуватися, спілкуватися і підтримувати одна одну».

Катерина під час служби.

Водночас коли зважуєш рішення, чи потрібно йти у військо, треба розуміти, що служба повністю змінює життя і коло спілкування. «Військове життя кардинально відрізняється від цивільного. Це робота 24/7. З’являється нова родина — побратими та посестри. Треба бути готовою до того, що багато людей із цивільного життя відійдуть на другий план», — каже Тамара.

Та попри всі труднощі, саме згуртованість людей у підрозділі стає однією з головних опор. «Коли ти у своєму колективі й тобі там добре — це як родина. „Один за всіх і всі за одного“», — каже Пікачу.

За її словами, жінки, які вирішують піти у військо, здатні впоратися з цією службою. Головне — вміти керувати своїм страхом. І додає, що для неї важливо, щоб суспільство остаточно прийняло просту річ: жінки у війську — такі самі захисниці країни, як і чоловіки.

«Щоб нарешті перестали дивуватися: „це жінка, отже, вона не може бути мінометницею чи кулеметницею“. Може. Вона така сама рівноправна захисниця, як і чоловік», — підсумовує Ксенія.