27 жовтня ми відзначаємо День української писемності та мови й традиційно пишемо Радіодиктант національної єдності.

Цьогоріч Work.ua став партнером Радіодиктанту. І ми подумали: коли, як не сьогодні, поговорити з українськими письменниками… про роботу?

Адже за їхніми бестселерами стоять не лише творчі пошуки, а й цілком звичайні робочі будні. Вони працюють у банках і видавництвах, займаються психотерапією, журналістикою, дизайном, служать у війську. А іноді професійний досвід настільки тісно переплітається з творчістю, що стає частиною книжкових сюжетів.

Ми розпитали шістьох українських авторів, ким вони працюють поза літературою та як їхні професії впливають на написання книжок. Можливо, ви навіть не підозрювали, скільки спільного маєте з автором вашої улюбленої книги.

Михайло Бриних про роботу, яка заважає стати справжнім письменником

Михайло Бриних — письменник, журналіст, редактор, сценарист і телеведучий. Від березня 2022 року — військовослужбовець. Автор книжок «Електронний пластилін», «Шахмати для дибілів» (III премія «Коронації слова — 2008», фіналіст «Книги року BBC — 2008») та «Шидеври вкраїнської та світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча». Лавреат літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (1996).

Письменник — це якийсь такий несамостійний фах, позбавлений методології чи обов’язкового корпусу знань, і живиться винятково досвідом у найширшому значенні цього слова, а точніше — проживанням цього досвіду. Все пізнавати на власній шкурі — це, мабуть, єдина і достатня письменницька заповідь.

Але прикол у тому, що будь-яка освіта та робота за фахом, вузька спеціалізація, ретельне заглиблення в ту чи іншу проблематику — може як допомогти письменнику, так і зашкодити.

Бо ремесло завжди конфліктує з творчістю. Навіть коли йдеться про такі споріднені, на перший погляд, заняття, як журналістика, написання сценаріїв чи редагування — усе це дуже близько до літератури і, в теорії, мало б тільки покращувати письменницьку майстерність, але на своєму досвіді я переконався, що це не так.

Між стрибками у довжину, у висоту і з жердиною — теж ніби багато спільного, але ж…

Існують значно корисніші для письменника уміння, які не пов’язані з жодним фахом: талант підслуховування, мистецтво запозичення, віртуозність омани. Загалом, письменнику личить усіляке паскудство, атракціони моральних падінь, подорожі на або за край ночі. І такий досвід можна здобувати по-різному. Іноді для цього вистачає замкнутого простору казарми, кабінету, камери, байдуже. А іноді — навіть обійти всю планету пішки замало.

А, і ще одне: хоч яка б у тебе була професія, чудова та улюблена, — вона завжди заважає тобі стати справжнім письменником. Завжди.

Дарія Тепла про справжню психотерапію для вигаданих персонажів

Дарія Тепла — письменниця та психотерапевтка з понад десятирічним досвідом роботи. Здобула освіту в Інституті міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, а згодом — ступінь магістра психології. Авторка степового роману «Тінь Малої Ведмедиці», що вийшов 2026 року у видавництві «Лабораторія».

Досвід роботи психотерапевткою дуже допомагає мені в написанні персонажів. Під час навчання на Річній програмі від Litosvita я бачила, що багатьом авторам складно достовірно передати мотивацію та логіку психологічних змін героїв. Це дійсно непросто — прописати цілісні характери, з яких би не стирчали «вуха» травм і внутрішніх суперечностей самого автора.

Під час роботи над «Тінню Малої Ведмедиці» були деякі персонажі, яких я «запрошувала» до себе на терапію після того, як завершу писати роман.

Прописувала для них терапевтичний план роботи. Інколи навіть влаштовувала інтервізії з моїм чоловіком, який теж є психотерапевтом, щоб обговорити характерологічні труднощі та конфлікти персонажів.

А після презентації роману подруга сказала мені: «Тепер я остаточно усвідомила. Ти написала цей роман як психотерапевтка». Думаю, що так воно і є.

Але також мені стала в пригоді й освіта, яку я здобула в Інституті міжнародних відносин. Пам’ятаю, як в студентстві я захоплювалася ідеями культурної дипломатії та брендингу країн.

Я мріяла представляти Україну за кордоном, бути її голосом.

І пишучи роман, я не випускала з виду думку, що потенційно він може бути перекладений іноземними мовами. Для мене це велика відповідальність. Тож я конструювала реальність роману такою, що була б цікава та зрозуміла не лише внутрішній аудиторії, а й зовнішній.

Віра Курико про місце вигадки й правди в книжках

Віра Курико — журналістка, репортажистка та письменниця. Авторка книжок «Вулиця причетних. Чернігівська справа Левка Лук’яненка» (фіналістка «Книги року BBC — 2020», переможниця «ЛітАкценту року — 2020»), «Мазепа. Право на шаблю», «Реформа здорової людини. Як лікували українську медицину» і роману «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька» (довгий список «Книги року BBC — 2026»), з яким дебютувала в художній прозі.

Багато років журналістка в мені переконувала мене саму, що правда значно цікавіша за вигадку і що написати художню книжку куди простіше, ніж нонфікшн (нехудожню літературу — прим. ред.). Тож я писала нонфікшн і не писала художньої літератури.

Нині я готова низько вклонитися кожному авторові художньої прози й попросити в нього вибачення.

Багато років моя робота полягала в тому, щоб не відступати від правди. Репортерка має право лише на те, що бачила і що може перевірити. Коли ж я сіла працювати над своєю першою художньою книжкою — «Летиція Кур'ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька», — то зрозуміла, що художня проза аж ніяк не вигадка. Це не втеча від факту, а інший спосіб співіснувати з ним.

За роки роботи журналісткою в моїх нотатках і щоденниках назбиралося чимало того, що не вміщалося чи просто не могло вміститися в репортаж: підслухані розмови, дивні люди, абсурдні поминки в придорожньому кафе, справа ніжинського реконструктора, агава в саду Коцюбинського, загадкова смерть поета Миколи Холодного. Журналістка в мені збирала матеріал, а письменниця дозволила собі його перемішати, перебільшити, сховати в магію.

Моя героїня бреше. І я, журналістка, яка роками виловлює неточності у власній роботі, почала гру й боротьбу із самою собою: хотіла написати правду так, щоб ніхто й ніколи в неї не повірив, але й не зміг довести, що історії в книжці вигадані.

Робота з вигадкою дозволила мені чесніше поглянути на себе. Насамперед для себе я зробила деяку правду зноснішою. Бо вся ця книжка — про те, як стерпіти реальність і винести її на своїх плечах.

Зрештою, нонфікшн і фікшн тепер для мене не протилежності, а два способи того самого життя, існування. Одне допомагає мені побачити й засвідчити, а друге — пройнятися й витримати.

Роман Голубовський про справжній маркетинг у банку і вигаданий — у церкві

Роман Голубовський — письменник, маркетолог у банківській сфері, засновник сатиричного сайту UaReview. Автор збірки оповідань «З нами житиме еласмотерій», яка увійшла до переліків найкращих книжок 2024 року за версіями Українського ПЕН і «Читомо», а також до короткого списку Премії книжкових блогерів 2025 року.

Письменник не живе у вакуумі, і все навколо впливає на його письмо: чи то країна, де він живе, чи то стосунки з людьми, чи його професійна діяльність. У моїх оповіданнях, хочу я того чи ні, відображено доволі багато з інших сфер життя, зокрема й професійного.

Наприклад, в оповіданні «Місія “Марія на яблуні”» розповідається про загін церковних маркетологів, завдання яких — правильно прокомунікувати диво. Вони для цього використовують різні комунікаційні та маркетингові інструменти. І це від моєї безпосередньої роботи — я працюю в маркетингу (банку, не церкви).

Або ж як засновник і автор сайту сатиричних вигаданих новин UaReview я не міг не втілити у своїй художній творчості й цю свою роль. Так зʼявилося оповідання «Як мовчить Косовиця», написане у формі художнього репортажу для невеликої місцевої газети. Без навички написання новин, тим паче вигаданих і сатиричних, цієї історії не було б.

Та й сама робота письменника розкрита у ще одному моєму оповіданні, «Регіон». Там розповідається про літературний завод і творчих людей, які ходять на роботу як на завод.

Разом з тим моя літературна діяльність впливає на інші сфери життя, у тому числі професійну.

Те, що я працюю зі словом, звісно, йде на користь моїй роботі у банку, дає змогу покращувати комунікацію як безпосередньо (я дотичний до текстів у соцмережах, на сайті чи рекламній комунікації), так і опосередковано, через внутрішні процеси, спілкування з колегами, навчання. Ми реалізували всередині банку внутрішній проєкт, мета якого — спростити складну банківську мову в зовнішній комунікації, зокрема й навчити банківських працівників спілкуватися з клієнтами зрозумілою людською мовою.

До слова, про банк: моє оповідання «А», написане спеціально для видання «Сучасна українська проза та поезія» від Vogue Ukraine, охоплює зокрема й такі теми, як фінансова грамотність та банківська безпека. Не знаю, чи писав би я про таке, не працюючи у банку.

Олена Кузьміна про «душні» технічні завдання на ідеальні обкладинки

Олена Кузьміна — письменниця, графічна дизайнерка з 15-річним досвідом. Раніше — співзасновниця маркетингової агенції та засновниця школи дизайну. Авторка романів «Проєкт “Лабіринт”» (відзнака «Вибір видавництва “Фабула”» на конкурсі «Коронація слова — 2021»), «Морок над містом» і «Батьковбивця».

До старту письменницької кар'єри я 15 років працювала в графічному дизайні. Пройшла шлях від фрилансерки, що працювала заледве не за їжу, до співвласниці маркетингової агенції та власниці онлайн-школи. Випустила в цю професію понад 2 000 студентів і студенток.

Обкладинки до своїх двох перших романів я робила сама, але це було все ж важко — дивитися на власний текст повністю неупереджено.

А от обкладинку для моєї третьої книги, «Батьковбивця», намалювала Маша Ґрімм. Ще кілька років тому я побачила намальовану нею обкладинку книги «Майже хороші хлопці» Дар’ї Чайки. І усвідомила, що мати ілюстрацію від цієї художниці — моя мрія. Тому коли видавництво Vivat спитало, з ким я хочу працювати над «Батьковбивцею», вибір був очевидним.

Технічне завдання я складала в декілька етапів. На першому це були референси до двох різних концепцій (приклади як обкладинок з усього світу, так і з мого видавництва), пропозиції символів, кольорової схеми, загальної естетики.

Коли вибрали одну з них, то я розписала все ще більш деталізовано: приклади рис персонажа, пози, кольорів його волосся, шкіри, очей, фасони одягу (включно з формою шийної хустки та візерунком на жилетці), додаючи до кожного прикладу фото чи візуалізації.

Це «душне» технічне завдання дало нам змогу затвердити обкладинку з першого та єдиного ескізу, бо це було стовідсоткове потрапляння в усі мої побажання.

Артур Дронь про вплив військової служби на прозу та поезію

Артур Дронь — письменник, поет, ветеран російсько-української війни, автор тексту Радіодиктанту національної єдності — 2026. Працював у відділі промоції «Видавництва Старого Лева». Автор поетичних збірок «Гуртожиток №6», «Тут були ми» та книжки короткої прози «Гемінґвей нічого не знає», яка здобула Премію імені Юрія Шевельова 2025 року, перемогла в Премії книжкових блогерів та увійшла до довгого списку «Книги року BBC — 2026» в номінації «Есеїстика». Незабаром вийде друком нова книга віршів та свідчень «Лікарня Святого Пантелеймона».

Досвід моєї військової служби вплинув на письмо, бо він шалено змінив ціле моє життя, кожен його аспект. Письменницький принцип залишається таким, як і до повномасштабної війни — писати про найважливіші для себе речі. Але розуміння важливого й неважливого дуже змінилося, тому передусім служба вплинула на теми.

Після закоханостей, пошуку себе, життя молодих людей, про які я писав у своїй першій, ще студентській книзі «Гуртожиток №6», прийшли теми втрат, переживання війни, постійної небезпеки та інших речей, які супроводжують солдата на фронті чи в безпечному місці.

Книга віршів «Тут були ми», яку я написав уже на службі, стала зовсім іншою і тематично, і стилістично — поетична мова стала значно коротшою, рубанішою.

А стосовно прози, то після поранення в мене з’явилося значно більше часу і спокою, а отже, й можливостей для такого довшого письма, яке потребує трохи більше слів, перемішує більшу кількість тем і загалом трішки по-іншому працює. Саме в такий момент я почав працювати над книгою свідчень «Гемінґвей нічого не знає» і написав її взимку 2024–2025 у Львові, вдома та в лікарні.

Поезію та прозу я не поділяю на якийсь кращий / гірший чи улюблений / менш улюблений жанр. Це радше зовсім різні інструменти зі своїми особливостями. І найголовніше — зрозуміти, який доречніше використати для конкретної історії. Якщо розумію, що це має бути поетичний спосіб — пишу вірші. Якщо проза — пишу прозу.

Також на мою письменницьку працю вплинула робота у «Видавництві Старого Лева». Я працював у відділі промоції до військової служби й на певний час повертався на цю посаду після звільнення з армії.

Цей досвід дав мені багато в розумінні роботи письменника з книгою після її написання. Доповнив моє розуміння важливості спілкування з читачами, супроводу книжки промоційними активностями, допомоги їй та її потенційному читачеві знайти одне одного.

Для мене це дуже важлива частина письменницької праці, тож досвід роботи у видавництві та його вплив сильно ціную.

Як бачите, іноді персонажам потрібна терапія, вигаданим дивам — маркетингова стратегія, а письменникові — досвід роботи з чужими книжками, щоб краще розуміти шлях власної до читача. Розкажіть у коментарях, яка історія вразила вас найбільше?