Як сто років тому підприємець Євген Чикаленко обрав «любити Україну до глибини кишені»

Євген Харлампійович Чикаленко — найвідоміший землевласник та агроном ХІХ століття, підприємець, медіамагнат й співтворець української культури.

Напередодні Дня підприємця, який відбудеться 6 вересня, Work.ua хоче познайомити вас ближче з цією важливою історичною фігурою: чим він займався, як ставився до грошей, ризику, відповідальності, та дослідити на його прикладі, чому бізнес, що тоді, що сьогодні, — співтворець держави.

Якщо знання не масштабувати, вони просто лишаються власним досвідом

Євген Чикаленко народився 21 грудня 1861 року в селі Перешори на Херсонщині, у родині поміщика. У спадок йому дісталося близько 900 десятин землі, кілька сотень голів худоби й коней. За тогочасними мірками — заможний, але не входив до кола найбагатших магнатів імперії на кшталт цукрозаводчиків Терещенків чи Симиренків.

Євген Чикаленко. Фото надала Інна Старовойтенко (Creative Commons). Джерело: Радіо Свобода

Господар він був нетиповий. Поки інші землевласники скуповували землю, Чикаленко не нарощував маєток заради самого володіння, а віддавав перевагу обробляти хоч і меншу частку землі, проте робити це ефективніше.

Тому він не боявся експериментувати з агрономічними рішеннями — і зрештою мав 24 центнери врожаю з гектара. Це приблизно вдесятеро більше, ніж тоді збирали в середньому по регіону.

1892 року в Херсонській губернії масово гинули врожаї через посуху. Проте лан Чикаленка вцілів завдяки технології чорного пару: поле лишали незасіяним на сезон, але регулярно орали й пололи, щоб ґрунт зберігав вологу до наступного посіву. Він застосовував цей метод раніше за своїх сусідів.

Саме цей досвід про чорний пар і плодозміну Чикаленко виклав у брошурі 1897 року «Розмова про сільське хазяйство». Проте видати її українською на той час було непросто. Після запровадження Емського указу українська мова фактично була заборонена, тому аграрна література виходила переважно російською. Через що більшість степових господарів просто не мала доступу до таких знань.

Тож Чикаленко домагався публікації брошури п'ять років, і зрештою дозвіл особисто підписав міністр внутрішніх справ російської імперії. Відтоді техніки, які рятували поля Чикаленка від посухи, могли застосувати в себе тисячі господарств.

Після успіху брошури підприємець написав ще кілька книжок — про худобу, сіяні трави, виноград, сад тощо. У сумі вийшло 5 книжок під спільною назвою «Розмови про сільське хазяйство». Сукупний наклад усієї серії — близько 500 000 примірників.

Гроші як інструмент, а не мета

1895 року в Перешорах померла восьмирічна донька Чикаленка Євгенія. Гроші, які мали скласти її посаг, він вирішив віддати на громадські цілі. Спочатку вніс тисячу карбованців у редакцію журналу «Киевская старина» як премію за найкраще написану популярну історію України для читача із середньою освітою. Потім узяв на себе оплату авторських гонорарів у цьому самому журналі.

Коли 1905-го обмеження на українське слово послабилося, Євген Чикаленко разом із Василем Симиренком і Володимиром Леонтовичем одразу цим скористався і заснував щоденну українську газету «Громадська думка». Подібної в імперії ще не існувало.

У серпні 1906-го поліція влаштувала обшук у редакції, і газету закрили після семи місяців існування. Того ж вересня Чикаленко, за підтримки кола однодумців, почав видавати газету «Рада» — фактичне продовження закритого видання. Це було перше щоденне українське видання, яке виходило з 1906 по 1914 рік.

Перше число газети «Рада», 15 вересня 1906 року — видання, яке Чикаленко фактично видавав і фінансував понад вісім років. Джерело: Армія Inform

Також Чикаленко був членом Київської Старої громади — напівтаємної організації української інтелігенції. Саме тому в його київській квартирі регулярно збиралася тогочасна українська культурна еліта — письменники, історики, композитори, яким підприємець виплачував «стипендії» коштом, заробленим на землі.

Він особисто фінансував Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Івана Франка та інших — незалежно від того, лівих чи правих поглядів вони дотримувалися, аби тільки українських. Також Чикаленко видав власним коштом «Кобзар» Шевченка й допомагав з видавництвом словника Бориса Грінченка.

Справжній спадок — це цінності, а не статки

Ще господарюючи в Перешорах, Чикаленко віддав частину власної землі разом із будинком під сільську школу. Освіту він вважав «найдужчим чинником» національного життя.

Коли українська книжка була під забороною в гімназії, де вчилася донька Ганна, батько навчив її українських байок. Він просив переказувати їх напам'ять подрузі Ользі Родзянко.

Загалом у подружжя Чикаленків народилося шестеро дітей, і троє з них так чи інакше опинилися в самому центрі українського державотворення 1917–1920 років — у Центральній Раді чи на дипломатичній службі УНР.

Євген Чикаленко (у білому капелюсі) з родиною та знайомими. Фото надала Інна Старовойтенко (Creative Commons). Джерело: Радіо Свобода

Оскільки за життя Чикаленко вкладав не в маєток, а в фундамент держави (пресу, освіту, культуру та людей), великих статків дітям не дісталося. Проте знання мови, звичка діяти і ризикувати — це той актив, з яким вони прийшли в 1917 рік, коли постала Центральна Рада.

«Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені»

Цю фразу приписують самому Чикаленку, і вся його біографія — це, по суті, ілюстрація до неї. Гроші в його діяльності ніколи не були метою, вони були інструментом, яким Чикаленко будував те, що вважав важливішим за особистий статок.

Той самий принцип сьогодні продовжує український бізнес, часто навіть не усвідомлюючи прямої спадкоємності.

Це стосується і культури. Театри, кіно, збереження пам'яток, розвиток суспільної свідомості, усе це в Україні роками тримається не стільки на державному фінансуванні, скільки на бізнесі, який готовий вкладатися в те, що не дає швидкого прибутку.

Саме завдяки цій підтримці глядачі в різних містах зможуть побачити історію Євгена Чикаленка у мюзиклі МУР «Грай, [Марку]».

Бізнес сьогодні — співтворець держави: він створює робочі місця, продукти, медіа та середовища, у яких формується суспільство, так само як сто років тому це робив Чикаленко. Кожне покоління підприємців вирішує, у що вкладати зароблене, стикаючись із власними обставинами, ризиками й непевністю в результаті. Але логіка залишається тією самою: гроші мають сенс тоді, коли працюють на щось більше за них самих.