Ось яким міг би бути звичайний робочий вівторок в Україні. У супермаркеті працівники поповнюють прилавки свіжою садовиною. На автомобілярні саме сходить із конвеєра нова машина. Учитель математики креслить на дошці простокутний трикутник, проводить косину, а старшокласники тим часом шукають витвірну функцію та виріжник квадратного рівняння.

Можливо, українське професійне мовлення сьогодні звучало б саме так, якби його природний розвиток не перервало радянське втручання у 1930-х роках.

До Міжнародного дня грамотності Work.ua разом із мовною тренеркою, викладачкою української мови Вітою Підгорець дослідили, як українська колись називала професії та фахові поняття.

Чому українська мова втратила тисячі термінів

У 1920-х роках українська професійна мова активно розвивалася й унормовувалася. При Всеукраїнській академії наук працював Інститут української наукової мови, де фахівці укладали словники для різних галузей — від математики до техніки — і формували українські системи професійних термінів.

Один із прикладів — «Словник технічної термінології» Костя Туркала та Василя Фаворського 1928 року. У ньому знаходимо бетоняра, заготівника, токарню, слюсарню, меблярню, фарбярню — слова, утворені за продуктивними українськими моделями.

Та вже на початку 1930-х цю роботу почали згортати. Інститут української наукової мови ліквідували, мовознавців репресували, а правопис і термінологічні словники переглядали з настановою зближувати українську з російською.

У 1934–1935 роках спеціальні термінологічні бюлетені замінювали раніше унормовані українські терміни: наприклад, електровню — на електростанцію, визначник — на детермінант, надвиробництво — на перевиробництво. За оцінкою дослідників, тоді з термінологічних словників вилучили майже 15 000 українських слів.

Частину такої лексики мовознавиця Орися Демська-Кульчицька згодом зібрала в «Реєстрі репресованих слів». Саме там знаходимо автомобілярню (автозавод), косину (діагональ), витвірну (похідну), виріжник (дискримінант) і простокутний (прямокутний) трикутник із нашого робочого вівторка.

Професії з суфіксом -яр: українська модель, яка могла розростися

Одна з найцікавіших моделей «Словника технічної термінології» — назви людей за професією або видом діяльності із суфіксом -яр, -ар:

  • бетоняр — той, хто працює з бетоном;
  • асфальтяр — майстер асфальтового діла;
  • торбинкар — майстер, пов’язаний із виготовленням торбин;
  • мебляр — майстер меблевої справи.

Особливо показовим є бетоняр: словник фіксує також бетонярство і бетонярка. Тобто виникає ціле словотвірне гніздо, а не одинична назва.

Це не означає, що сучасні назви неодмінно мали б бути саме такими. Але словник показує: механізм для такого розвитку в українській мові вже існував.

Не лише «майстерня», а ціла система назв на -ня

Ще одна помітна модель — окрема назва для місця, де працює майстер або виготовляють певні речі.

Токарі працювали в токарнях, слюсарі — у слюсарнях, а меблі виготовляли в меблярнях. За тією самою моделлю словник Туркала та Фаворського фіксує люстрівню, палітурню, склярню, панчішню, шапкарню та щіткарню.

Зв’язок між професією та місцем роботи добре видно без додаткових пояснень.

Деякі подібні назви згодом зазнали директивної заміни. Наприклад, у «Реєстрі репресованих слів» автомобілярню замінювали на автозавод.

Але й сьогодні ми купуємо книжки в книгарнях, а каву пʼємо в кавʼярнях.

Професія через результат роботи

Ще одна цікава риса словника — назви фахівців утворюються безпосередньо від предмета або процесу.

Наприклад:

  • годинникар — годинниковий майстер;
  • дерняр — робітник, який укладає дерен;
  • панчішник — фахівець, пов’язаний із виготовленням панчішних виробів.

Це надзвичайно важлива властивість професійної лексики: назва професії мотивована діяльністю людини. У сучасній українській мові такі моделі нікуди не зникли. Ми маємо: будівельник, перекладач, дослідник, дизайнер.

Називати предмет через його функцію

Схожу логіку бачимо і в назвах технічних предметів: термін міг буквально пояснювати, що робить певний механізм або пристрій.

Наприклад, у словнику Туркала та Фаворського є самовимикач (автоматичний вимикач), газорозподільник (газорозподільний апарат), гамівник (амортизатор), обвітрювач (аератор) і рівноважник (балансир).

Подекуди такі назви сьогодні звучать майже як загадки, відповідь на які захована в самому слові. Самовимикач сам вимикає, газорозподільник розподіляє газ, рівноважник забезпечує рівновагу.

При цьому укладачі не намагалися замінити українськими утвореннями все іншомовне. У словнику є й асенізатор, абонент, альтернатор, акумулятор та інша міжнародна лексика.

Фемінітиви у професіях — не винахід XXI століття

Жіночі назви професій в українській мові точно не вигадка останніх десятиліть. Ще 1928 року мовознавець Микола Сулима в праці «Українська фраза» писав, що професійні та подібні до них назви в українській здебільшого мають окремі форми для чоловіків і жінок.

І наводив приклади, які сьогодні звучать цілком звично: автор — авторка, композитор — композиторка, письменник — письменниця, лікар — лікарка, професор — професорка.

Цікаво, що Сулима окремо застерігав від форм лікарша та професорша: вони, за його поясненням, означали дружину лікаря чи професора, тоді як жінку відповідної професії слід було називати лікаркою або професоркою.

Фемінітиви потрапляли й безпосередньо до фахових словників. Зокрема, у «Словнику технічної термінології» Туркала та Фаворського знаходимо швачку, пралю та навіть бетонярницю — жіночу форму до бетоняра.

Тож жіночі назви професій не просто існували в українській задовго до сучасних дискусій про фемінітиви. У 1920-х вони були природною частиною словотвору.

Звісно, неможливо просто розгорнути словник 1928 року й перенести його сторінки у 2026 рік. Деякі слова залишилися в історії, деякі змінили значення, а деякі могли б отримати нове життя. Натомість історичний словник дає нам значно цінніше — розуміння того, що українська мова мала і має власні ресурси, джерела для творення професійних назв.

Зображення згенеровано з допомогою ChatGPT на основі авторського запиту.