Маргарита Рівчаченко — колишня журналістка, парамедикиня, пресофіцерка ЗСУ. Вона ухвалила рішення долучитись до оборони країни у перший день повномасштабного вторгнення. Спершу — до сил територіальної оборони, а вже невдовзі, маючи досвід у журналістиці та медіакомунікаціях, стала пресофіцеркою Збройних Сил. Понад півтора року Рита пропрацювала на Донецькому напрямі, потім — на Харківському. Навесні вона стала мамою донечки. 

У проєкті «Людина в пікселі» розмовляємо з Маргаритою про рішення не залишатись осторонь, стереотипи та боротьбу з ними в лавах війська, якісну комунікацію та місце для кожного й кожної у сучасній армії — про це і більше читайте у тексті нижче.

Епізод із Маргаритою Рівчаченко можна також послухати та переглянути за посиланнями: 

«25 лютого о 6 ранку я вже була у військкоматі»

Рішення долучитись до сил оборони Маргарита ухвалила відразу із початком повномасштабного вторгнення. Каже: глобальної мети тоді не мала, лише людську ціль — вижити й бути корисною. На той момент вона мешкала біля одного із ТЦК Києва — це підштовхнуло до подальших дій. 

«Мені це здалося дуже гарною ідеєю — піти туди, де є люди, які розуміють, що відбувається, і, можливо, з ними мені буде простіше пройти цей шлях. Я зателефонувала своїм друзям, проконсультувалась, мені порадили два ТЦК, куди можу звернутись. Я пішла до найближчого. 

Так почалася моя служба. Все було дуже просто, дуже швидко. Я не бачила відразу свого професійного розвитку чи ще чогось, це все прийшло згодом. Прийшла, записалася. У деяких інтерв’ю вже розповідала, що буквально просто випрошувала, щоб мене взяли хоча б в чергу. Прийшла зі своєю знайомою, нас не хотіли брати. Казали, дівчата, йдіть краще їсти готуйте. Але я досягла свого – і 25 лютого о 6 ранку я вже була у військкоматі, оформлювала документи. Спершу приєдналася до сил територіальної оборони, а згодом почався трошки інший шлях», — розповідає Маргарита. 

У ТрО Маргарита виконувала функції парамедика та водночас волонтерила, маючи ще низку завдань. Згодом завдяки медійному досвіду та володінню англійською її запросили на позицію пресофіцерки на Харківщину. Так почалася медійна частина служби у Збройних Силах України. 

«Через те, що я працювала журналісткою, з самого початку до мене почали звертатись журналісти, про мене почали писати статті. Я виходила в прямі ефіри в закордонні ЗМІ, щоб розповідати, що у нас триває війна, це все не фейк. Бо у перші дні, я думаю, всі це пам’ятають: деякі західні ЗМІ писали, що не все так однозначно. Мовляв, ми не можемо сказати, чи дійсно в Україні війна, треба розібратись. І оцих матеріалів стало дуже багато. 

Плюс мої побратими у березні подарували мені величезний букет квітів. Там, де вони стояли на посту, була квіткова крамниця. І от усі ці квіти вони вирішили подарувати єдиній дівчинці в підрозділі, я їм якраз привозила тоді медикаменти, ще якусь допомогу. Вони мені подарували ці квіти, я з ними сфотографувалась. Ця фотка стала віральною. Це також підштовхнуло журналістів звертатися до мене по коментарі, а керівництву пресслужби Сухопутних військ — побачити, що є такий кадр, можна його задіяти», — згадує вона. 

Відтоді Маргарита розповідала журналістам — українськими та іноземними — про війну, показуючи її героїв. 

«А герої цієї війни — це люди в пікселі. Тобто я була таким інструментом медійної складової цієї війни. Вважаю, що це дуже важливо, зокрема, для того, щоб нам давали допомогу, давали зброю, про нас говорили, щоб було більше донатів».

Окрім того, завдяки власній медійності та блогові Маргарита активно збирає значні суми для різних підрозділів. Каже, втома від війни помітна, кожного разу для зборів потрібні все креативніші ідеї, однак зупинятись не можна — навпаки. 

«На жаль, в суспільстві існує така думка, що якщо я не знаю конкретно цього військового, то я не даватиму гривню, три, п’ять на машину. Хоча, можливо, цей військовий зробив набагато більше, ніж медійна дівчинка Маргарита. І це дійсно правда. Вважаю, моя місія зараз — використовувати цю медійність, щоб допомагати усім тим, кому це дійсно необхідно. Дрони — це розхідний матеріал, автівки — це розхідний матеріал, РЕБи — зараз теж розхідний матеріал. На це все треба збирати, збирати, збирати та підсвітлювати війну». 

«Від самої людини залежить, як до неї будуть ставитись»

Маргарита ділиться: спершу їй довелось докласти зусиль до того, щоб перебороти усі ці стереотипи, які лягли на неї просто через те, що вона — молода жінка. Однак усе змінилося вже після першого виїзду на позиції. 

«Коли до тебе приїжджає дівчинка метр шістдесят у формі, яка на неї велика… Мені на той момент було 25 років, звісно ж, мене не сприймали як супер крутого спеціаліста, який працював з міжнародними донорами або в Міністерстві охорони здоров’я. Для багатьох, хто бачив мене вперше, я була просто дівчинкою. Мені навіть казали: „А що ж ви дитину привезли? А як вона піде на позиції?“

Насправді це була дуже важка і методична робота — своєю працею показати, що я не просто дівчинка, мене сюди не просто поставили, я не чиясь там дружина, дочка, не «мазана». Вже після першого виїзду на позиції, репортажу, коли нас накрила контрартилерійська боротьба, моє керівництво побачило, що зі мною можна мати справу. Далі у мене не було перешкод щодо моєї роботи — навпаки», — розповідає вона. 

Маргарита наголошує: тільки від самої людини, яка йде в армію, залежить, як до неї будуть ставитись. Стереотипи й справді не є рідкістю, однак їхнє руйнування в руках кожного. Натомість у тих, хто вирішив приєднатись до Сил оборони зараз, є можливість вибирати напрям та підрозділ — і це може значно полегшити процес адаптації. 

«Цього вибору у 2022 році не було. І зараз, мені здається, є більше можливостей обрати напрям, дотичний до своєї цивільної професії. Є багато ІТ-рішень, які треба втілювати. До того ж треба також розуміти, що ці люди, які займали певні позиції, їх може також не ставати. Хтось, можливо, через радісні події та народження донечки демобілізується, хтось обере собі інший підрозділ. Хтось, на жаль, загине. І цих людей також треба замінювати.

Мені часто пишуть дівчата, які хочуть доєднатися до війська. Я з ними говорю, обов’язково з кожною говорю, якщо не можу писати, то записую голосові. Якщо це знайома людина, ми говоримо телефоном. Скажу так: я відмовляла всіх — і за цей час кілька людей приєдналося до війська. Людина, в якої є мотивація, вона не зважає на те, що ти їй скажеш, що є там такі от проблеми, такі от нюанси», — ділиться Маргарита.

«Навіть якщо ніколи не вийдеш сам на сам, ти маєш знати все»

«На будь-якій посаді у війську ти найперше військовий», — наголошує Маргарита. 

Вона каже, що на початку шляху для неї це стало відкриттям. Знання військової справи, домедичної допомоги, підготовка та екіпірування — це все першочергове. Зізнається: на це потрібен був час, як і на роботу зі зброєю.

«Вперше взяла в руки автомат 25 лютого. Як його тримати в руках, мені показував мій хороший товариш, який, на жаль, загинув у Бахмуті у 2023-му. Скажу чесно, мені було жахливо страшно тримати зброю в руках. Я ніколи цього не робила, навіть в тирі ніколи не була. Для мене саме військова складова підготовки — це взагалі був дуже сильний виклик. Я просилася, кажу, давайте, я вам краще наб’ю патронами ріжки, давайте щось інше зроблю. Відповідали „Ні-ні, навіть якщо ти ніколи не вийдеш в полі сам на сам, ти маєш знати все“», — розповідає жінка.

Маргарита додає, не відразу мала розуміння, що армія — це насправді велика система, яка працює абсолютно по-іншому, ніж бізнес чи урядова структура.

Коли стаєш частиною цієї системи, ти вже не можеш діяти інакше. Тобі треба думати умовно не тільки за себе, а за всіх тих, хто з тобою поруч. Однак саме людський підхід завжди допомагав їй у роботі. 

«Скажу відверто, не всі військові хочуть давати інтерв’ю, не всім взагалі це цікаво. Вони мають свою основну роботу, ми фактично їх трохи відволікаємо. Щоб оцей дискомфорт прибрати, ми спершу з ними просто говорили. Завдання пресофіцера — якраз налаштувати хлопців і дівчат, на позиції до яких приїжджаєш, на позитивний лад. Пояснити, що ми тут усі свої, приїхали з вами поспілкуватись, не приїхали витягнути якусь сенсацію. Були журналісти, які намагалися це робити, але це трошки неправильний підхід. Ми маємо почекати, якщо треба, щоб військовим було комфортно, розговорити їх, можливо. Це дійсно виключно через підхід людини до людини, рівний-рівному», — згадує вона. 

Маргарита додає, що завжди знайомилась і намагалась запам’ятати всіх на позиціях, щоб звертатись винятково по іменах. Окрім того, важливо вивчити підрозділ, якщо були попередні медіаматеріали — переглянути їх, щоб не змушувати героїв повторювати відомі речі. 

«Наприклад, ми якось знімали для великого фільму про харківський контрнаступ одного з комбригів. Спеціально дивились, що він вже говорив, бо людина не любить, коли запитують абсолютно відомі речі. Тобто не треба в людини, про яку вже є 140 матеріалів, питати: „А як ви зустріли 24 лютого“? Якщо це командир однієї великої бригади, то всі знають, де вона була. Це якось по-дурному і це, звісно ж, викличе в людини відразу чи агресію.Дуже важливо знати імена, імена і по батькові, звання, щоб не плутатись, бо деякі люди дуже до цього чутливі й можуть на тебе дуже сильно образитись». 

Говорячи про медіа та армію, Маргарита додає: у нас є військові журналісти, але фактично немає такого поняття як combat journalist. 

«Це ті, хто фактично є учасниками операції. До прикладу, вони їдуть разом із саперами, знімають, як ті працюють. Якщо ж, не дай Боже, підрозділ натикається на ворогів, ці журналісти у першу чергу — військові. Вони також беруть участь у бою. От мені здається, що це було б дуже круто, якби в нас розвивався саме оцей combat journalism. Є ж дуже класні українські журналісти, які працюють з 1-го року на війні й мають цей досвід, який можна передати». 

«У війську є професії для всіх»

Маргарита наголошує: найперше — важливо показати, що у війську є професії для кожного. 

«Зараз існує великий стереотип: потрапляєш на базову підготовку, виходиш стрільцем — ну і все, твоя подальша доля окоп, смерть. Все. У багатьох людей є це уявлення, якщо ти потрапляєш в армію, то повернешся в труні. Скажімо чесно, всі цього жахливо бояться. І, звісно ж, є дружини, мами, які тримають за руку своїх чоловіків, синів і кажуть: „Ні, ні, ні в жодному разі, хай воюють сини депутатів“. Це ж всі наративи, які ми чули», — пояснює Маргарита. 

Водночас, зі слів Маргарити, навіть не половина військових перебуває у зоні бойових дій. 

«Є перша лінія, є друга лінія, навіть на другій лінії ти можеш жити комфортне, побутове, цивільне життя з виїздами чи виходами. Є спеціальні підрозділи, які живуть взагалі за іншими правилами. Вони можуть кілька місяців перебувати в умовному Києві чи там, де розташований їхній підрозділ, а потім виїжджати на завдання. Їх може не бути місяць, два, три, а потім вони повертаються. Є ті, хто працюють виключно в тилу. Навіть ті ж комунікаційники: є окремо пресофіцер, а є ще управління комунікації, вони також можуть навіть ніколи не виїхати в зону бойових дій».

«Якщо не підеш ти, піде твоя дитина»

«Треба не забувати, що в нас іде війна», — додає Маргарита. 

«Не забувати й нагадувати: піти в армію — це не вибір, це необхідність. Бо якщо не підеш ти, то знову піде твоя дитина. Моя дитина народжена у війні, росте у війні, але я не уявляю, щоб я передала їй це і щоб вона пішла служити, тому що її батьки не змогли це зупинити. Для мене це страшно. Для мого чоловіка це страшно. У мене ще й тато служить. Не знаю, скільки має віддати одна родина, щоб не передати це наступним поколінням». 

Маргарита додає, що комунікація про потребу підсилити Сили оборони може добре працювати через медійність, лідерів думок та креативні формати:

«Є дуже хороший приклад. Зараз мої знайомі, пишаюсь знайомством із цими людьми, створюють нову медійну комунікацію бригади Національної Гвардії „Хартія“. Це інший підхід, інші канали, у них навіть тепер є радіо. Так, там є медійні люди, які це все підсвічують — і це плюс. З іншого боку, в кожній бригаді, я впевнена, служить хтось, хто міг би стати цим обличчям. 

Ще один дуже хороший приклад: до 72-ї бригади приєднався фотограф Валентин Кузан, який знімав для Ukraїner та багатьох інших. Його портрети зараз показують 72-гу, цих людей з іншого боку. Це йде у мистецтво. І це, до речі, також один із можливих варіантів розвитку підрозділу: показувати його через таку мистецьку діяльність. Це щось нове.

Дуже класно працює Третя штурмова бригада, ці їхні борди: літо, друзі, Третя штурмова. Є «Азов», який працює з наративами національної свідомості. Це дуже круто. Є бригади, які працюють локально, мовляв, ідіть до нас в бригаду, ми ж місцеві, давайте підтримувати», — пояснює Маргарита. 

Саме у цьому завдання рекрутингу, вважає вона. 

«Бо рекрутинг буде успішним, коли я прийду до тебе і скажу: дивись, у мене є класний підрозділ, я знаю, що тебе можуть умовно забрати, або ти можеш прийти до мене. І я тобі розкажу, як в нас класно, я тобі допоможу асимілюватись — і ти будеш поруч зі своїми друзями. Я думаю, що якби кожен в армії став амбасадором цієї армії — тоді воно б спрацювало». 

«Щоб кожна людина знала: український воїн — це номер один»

Українська армія майбутнього, впевнена Маргарита, зможе стати потужною самобутньою структурою, яка буде прикладом для найкращих армій світу. 

«Почну з того, якою українська армія точно не буде. Вона точно не буде схожа на радянську. Вона не буде схожа на армію НАТО, тому що я впевнена, що ми можемо показати кращу структуру і кращий погляд на те, як ця система може бути побудована. Я впевнена, що це буде армія ідеологічна. Нам треба робити так, щоб кожна людина знала: український воїн — це номер один, це крутіше, ніж Шварценеггер, крутіше, ніж супермен. Щоб діти дивилися комікси не про Людину-павука, а про Василя з Третьої штурмової. 

Армія майбутнього, я сподіваюсь, буде більш олюдненою. Знайти себе там зможе навіть людина творчої професії, зможе бути корисною, але при цьому не відчувати себе пригнобленою. Я сподіваюсь, що армія майбутнього — це та армія, про яку в підручниках з історії напишуть, вона перемогла рашку, розвалила, всіх їх вбила — і вони більше ніколи до нас не приходили», — підсумувала героїня подкасту.